Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Настав день свята — той довгожданий, теплий і світлий, коли саме повітря бриніло піднесенням і радістю. Сонце ще тільки-но зійшло, а вже сипалося м’яким золотом на долівку, на запилені стежки й на чисто виметені подвір’я. Усе село ворушилося, гомоніло, прикрашалося — мов і самі хати, і дерева, і люди хотіли стати частиною цього дійства.

Подруги Олесі, мов яскраві пташки, дзвінко сміялися, метушилися довкола неї. Вони, здавалось, вливали в дівчину свою невгамовну життєву енергію, розбурхували, витягли з того стану задумливого відсторонення, в якому вона блукала останніми днями.

Марія, поправляла на собі нові срібні сережки, відкидаючи назад тугі коси, перевиті червоними стрічками. Дарина хизувалася новою хусткою — тонкою, як павутиння, вишитою квітами, які здавалися живими. Поліна крутилася на місці, тримаючи в руках спідницю, щоб показати, як вона гарно розгортається у танці.

— Олесю, глянь, яка ти гарна! — вигукнула Поліна, зупиняючись перед подругою й окидаючи її захопленим поглядом. — Ой, ця твоя сіро-зелена сукня… та вона як з самої природи виткана!

Олеся усміхнулася. Дівчина справді почувалася іншою. Її очі сьогодні світилися особливо — ті самі глибокі, як лісові озера, очі. Тканина сукні м’яко облягала її стан, а відтінок нагадував молоде дубове листя — думка, що промайнула в дівочій голові й змусила легенько затримати подих.

Батьки, які стояли осторонь на ґанку, дивилися на доньку з тихою усмішкою — тою особливою усмішкою, в якій світилося водночас і благословення, і надія, і тривожна ніжність.

— От виросла, — прошепотала мати до батька. — Наче ще вчора бігала за курчатами…

Олекса вже зранку подався на майдан, де зібралась молодь. Веселощі сьогодні личили всім — не весь же час працювати, журитись. Свято для того й було, щоб люди згадали, як воно — просто радіти.

Подруги вирушили селом. Їхній сміх лунав, мов срібні дзвіночки, розсипався поміж хатами, котився луками. Сонце пестило дівочі плечі, а легкий вітер тріпав стрічки й коси. Дорогою зустрічали знайомих хлопців і дівчат з інших сіл — усі віталися, усміхалися, жартували.

Десь попереду вже чулося, як музики налаштовують інструменти — поки ще не мелодія, а тільки переспіви, натяки, обіцянка музики.

Раптом Дарина, яка йшла попереду, різко зупинилася й ткнула пальцем удалечінь.

— Он Петро! — вигукнула вона, очі її засяяли, щоки спалахнули. — Дівчата, ходімо швидше! Я хочу, щоб він мене побачив і збожеволів від моєї краси!

Вона залилася сміхом і, підхопивши край спідниці, побігла вперед. Марія й Поліна хихотіли, переглядаючись.

— Біжимо, біжимо! — Поліна схопила Олесю за руку й потягла за собою.

Та Олеся раптом зупинилася. Її серце тріпотіло, немов пташка під ребрами.

— Я забула одягнути сережки, — сказала вона, ковзаючи пальцями по мочках вух. Голос був м’який, але сповнений рішучості. — Ви йдіть, я дожену.

Поліна трохи завагалася, поглянула на подругу, але вже наступної миті її погляд знову полетів уперед, до веселого гурту, де миготіла постать Петра.

— Добре, тільки не барися! — крикнула дівчина й помчала за Дариною та Марією.

Олеся залишилася сама на стежці. На мить усе довкола стихло. Вітер легко торкнувся її щоки, сукня м’яко шаруділа біля ніг. Серце калатало.

“Я хочу, щоб він побачив мене в цій сукні…” — подумала дівчина, і ця думка зігріла її зсередини гарячіше за сонце. “Ніхто не дізнається. Я швидко…”

Олеся розвернулася і, легким кроком, сповненим рішучості та тривожного передчуття, подалася назад до хати по сережки — ті, які мала на думці ще зранку. Мов би якась сила невидима вела її, шепочучи на вухо: “Це твоя можливість”.

Долоні трохи тремтіли — чи то від хвилювання, чи то від нетерплячого передчуття чогось важливого, що ось-ось мало статися.