Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Сонце пробивалося крізь густе листя лісочку, розсипаючи золотисті плями по м’якій траві та старих корягах. Василь ішов уперед впевненою ходою, час від часу відсуваючи гілки ліщини, що хилилися на вузьку стежку. За ним ішли троє друзів — Микола, Степан і Андрій. У кожного через плече висіла сокира, а на обличчях грали усмішки — свято вже відчувалося в кожному подиху, в кожному погляді.

— Та кажу ж вам, чим більше дров, тим довше гулятимемо, — промовив Микола, підтягуючи сокиру на плечі. У парубка було світле кучеряве волосся і веселі очі, які завжди світилися пустотливою іскрою. — Не хочу я потім сидіти в темряві й мерзнути, коли музики ще грають.

— Головне, щоб не тільки багаття палало, а й серця, — підморгнув Степан. Він був нижчий на зріст, кремезний, із коротко стриженим темним волоссям і завжди серйозним виглядом, навіть коли жартував. — Он Катерина як сьогодні причепурилася. Як побачить мене біля вогню — точно не встоїть.

— Спокійніше, козаче, — засміявся Андрій, який ішов позаду. — Спочатку дрова назбирай, а потім про Катерину думай.

Раптом Микола зупинився і тричі постукав по стовбуру високого ясеня. Дерево було міцне й старе, його кора сивіла від часу.

— То може це? — спитав парубок, хитро усміхаючись.

Василь глянув на нього з-під брів і, закинувши сокиру за плече, хмикнув:

— Ти що, човна зібрався будувати чи хату?

Хлопці дружно засміялися.

— Тоді, може, ось це? — Степан показав на струнку осику, що тонко колихалася на легкому вітерці.

Василь глянув на тонкі гілки скоса і з кривою усмішкою відповів:

— А це перегорить швидше, ніж ти встигнеш поцілувати Катрусю.

— Та мені багато часу й не треба, — не розгубився Степан, зухвало випнувши груди. — Встигну і поцілувати, і ще раз дрова принести!

Сміх знову пройшов між хлопцями. Проте чим довше шукали, тим більше западала мовчанка.

Василь ішов попереду, вдивляючись між стовбурами, в пошуках підходящого дерева. За ним брели троє хлопців, важко дихаючи після довгого блукання.

— Ось цей, дивіться, — озвався Степан, показуючи на дуба, що підіймався просто перед ними. Стрункий, розлогий, з темною корою. Дуб був прямий, міцний і не надто великий.

— Та він же молодий… — тихо промовив Микита, наближаючись і проводячи долонею по шорсткій корі. — Його шкода. І він сирий — для вогнища на свято не підійде… буде тільки диміти…

Василь різко розвернувся. Його очі блиснули в роздратуванні, голос прозвучав коротко, з глухою напругою.

— Ми півлісу обійшли. Жодного сухого дерева не знайшли. А час обмаль, чуєте? До заходу треба встигнути знести й скласти вогнище. Без нього свято не буде святом. Люди чекають вогню, а не балачок. Рубаймо.

Василь озирнувся на друзів, у кутиках губ заграла ледь помітна усмішка.

— Тим паче, я чув таке повір’я… — повільно почав хлопець, спеціально розтягуючи слова й роблячи загадковий вигляд. Його сірі очі блиснули. — Якщо на Зелені свята спалити дуба, то його міць та сила перейдуть у всіх присутніх чоловіків.

— Міць та сила нам не завадять, — озвався Андрій, зробивши серйозне обличчя, а потім розсміявся. — Особливо сьогодні ввечері!

— Це правда, — погодився Микола. — Будемо як богатирі — і дівчат піднімати, і танцювати, і співати до самого ранку!

— А може й не тільки піднімати, — буркнув Степан, підморгнувши хлопцям.

— Та годі вам, — розвів руками Василь, хоч і сміявся разом з ними. Потім підступив до дубка, розставив ноги трохи ширше й міцно стиснув сокиру.

— Ну що ж, хлопці… — сказав він, замахнувшись. — Міць нам не завадить!

Сокира з дзвоном врізалася в дерево, а ліс навкруги озвався ледь чутною луною.

***

Сокира Василя ритмічно врубувалася в дубок, а хлопці, обіпершись на свої сокири, чекали, поки дерево почне тріщати. У перервах між ударами парубки не змовкали — свято надто вже розбурхувало думки.

— Василь, — першим озвався Микола, хитро усміхаючись, — а ти до кого приглядаєшся сьогодні? Не все ж нам тільки дрова рубати. Може, хтось тобі до душі?

Василь витер лоб рукавом сорочки, але одразу не відповів. Врешті, глянув скоса на друзів.

— Може й приглядаюся… — буркнув він. — А вам яке діло?

— Ну от бачите! — весело підняв руки Андрій. — Сам не признається, а питає, яке нам діло. Ми ж брати, все маємо знати. Кажи вже, не крутися.

Степан підморгнув:

— А я знаю, на кого Василь око поклав. На Олесю! Ще минулої неділі, як на кладці через річку переходили, він на неї так дивився, що риба під мостом перестала клювати!

Василь хмикнув, але не заперечив. Навпаки — усмішка ковзнула губами, хоч і намагався її приховати.

— Гарна дівчина. Розумна. І не така голосна, як деякі… — сказав він задумливо.

— Та Олесю важко не помітити, — погодився Андрій. — Сьогодні в тій своїй сукні… Тільки-но побачу — попрошу на танець.

Василь зиркнув на нього холодніше.

— А от і не встигнеш. Я перший буду.

Хлопці розреготалися.

— Тоді доведеться нам і собі швидше думати, — підкинув Микола. — Я от Дарину маю на думці. Вона хоч і гордовита, але як усміхнеться — аж голова йде обертом.

— Гордовита — то так, — кивнув Степан. — Але такі й найцікавіші.

— Та й Поліна сьогодні гарна, — додав Андрій. — Вітер як розвіває її косу — прямо, як з пісні.

— Та ви глядіть, — пожартував Василь, знову піднімаючи сокиру. — Щоб не вийшло так, що ми тільки балакаємо, а дівчата вже з кимось іншим танцюють. Тож давайте швидше дерево валити!

— А ми чим гірші? — вигукнув Микола, підтягуючи сокиру ближче. — Сила дуба до нас перейде, і побачите — дівчата самі до нас підуть!

— Не тільки підуть, а й в очі заглядатимуть, — засміявся Андрій.

— Хіба що до Степана, як той нарешті наважиться Катрусю запросити, — підкинув Василь.

Степан хмикнув і посміхнувся — тепло і трохи зніяковіло.

— А може, сьогодні й наважуся…

Тим часом дубок почав тріщати під ударами Василя. Хлопці враз замовкли й напружилися, готуючись ловити або відступати. Тріск посилився — дерево хитнулося…