Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Ніч знову розлилася над світом, ніби розгорнула над землею чорне оксамитове покривало, всіяне далекими холодними зорями. Олеся бігла, ледь торкаючись босими ступнями м’якої вогкої трави. Її подих виривався гарячими клубами в прохолодне повітря, а в грудях палала знайома туга — туга втечі, порятунку і пошуку.

Крони дерев нависали над дівчиною, сплітаючись у темне шатро. Листя шепотіло над головою, віття тягнулися до неї, мов доброзичливі руки.

І нарешті перед Олесею — він.

Не тінь і не людина, а постать згустку спокою і сили. Образ лісового дуба, який набув людських рис — високий, міцний, із очима, що сяяли глибокою бурштиновою теплотою. Його руки-віти лагідно обійняли Олесю, притиснули до грудей, що пахли землею, дощем і вічністю.

Примарник нахилився і торкнувся губ дівчини поцілунком — повільним, терпким, як мед з осіннього сонця. У цьому дотику не було поспіху чи зваби — лише тиха обітниця, ніби сам ліс визнав Олесю своєю нареченою.

Дівчина підняла голову. Зелені очі світилися безліччю питань, які, здавалося, йшли з глибин душі.

— Чи всі дерева такі? — прошепотіла вона, торкаючись долонею чоловічого лиця, шорсткого, мов кора.

Хранитель дуба усміхнувся, і в куточках його вуст ожили ледь помітні зморшки, як тріщинки на старій деревині.

— Ні, не всі, — відповів він низьким голосом, у якому вчувалося шуміння вітру у верховітті. — Є духи… духи природи, духи лісу, духи дерев. Ми — ті, хто пам’ятає світ ще з перших його ранків. Ми знаємо те, що люди давно забули.

Духові пальці ковзнули по скроні Олесі, і раптом у її свідомість почали вливатися знання — не словами, а образами, відчуттями, ароматами. Дівчина бачила, як розкривається квітка зранку і який смак має її нектар. Відчувала, як під пальцями бринить сила трав — одні заспокоюють серце, інші лікують рани, наступні оберігають від злих очей. Олесі відкривались таємниці коріння, моху, кори і смоли. Все те, що вона завжди відчувала інтуїтивно, ще дитиною торкаючись листя або вдихаючи пахощі трав, тепер оживало у пам’яті як давно забута мова.

Сльози зросили вії від ніжної радості, немов після зустрічі із домом, який загублена душа шукала все життя.

Передсвітанковий холод огортав закоханих і небо вже ледь-ледь сіріло на обрії. Олеся припала до грудей свого обранця, промовляючи до нього тихим  голосом.

— Я хочу бути з тобою… — прошепотіла вона. — Я хочу бути з тобою, моя рідна душа.

Сильні руки огорнули дівчину ще міцніше, коли примарник схилив чоло до дівочої скроні.

— Я прийду. Я обов’язково прийду, — промовляла вона, і в цих словах була не просто обіцянка, а сила самого лісу, який вічно повертається до життя після зими.

Хранитель заплющив очі, вбираючи кожне слово в серце, як насіння в родючу землю.

— Я чекатиму тебе… — сказав він ще раз, майже беззвучно.

У далечині, за горизонтом, уже займався перший світлий промінь світанку. Листя здригнулося, як подих, і дух лісу розтанув у повітрі, залишивши по собі лише ледь чутний шепіт, який довго ще бринів у грудях Олесі.