Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Олеся сиділа під розлогою яблунею, притулившись до шорсткої кори стовбура. Нічний місяць вже завис над садом, розливаючи срібне світло на листя і траву. Руки дівчини лежали на колінах, пальці машинально теребили краєчок хустки. Вона вдивлялася в темінь, ніби шукала там відповідь, якої ніяк не могла знайти в собі. На душі лежав камінь — важкий і холодний.

Рипнув тин. Глухий, раптовий звук, від якого серце дівчини підскочило до горла. Вона ледь встигла обернути голову, коли сильні чоловічі руки замкнулися навколо її стану, притискаючи до себе. Гарячі губи торкнулися шиї — поспішні, жадібні поцілунки обсипали тонку шкіру під вухом.

Олеся здригнулася і різко спробувала вирватися. Її дихання збилося, а серце калатало ще дужче — тепер уже не від самотніх думок, а від страху.

— Василю! — голос дівчини був схвильований і розгублений, коли вона розвернулася і впізнала хлопця.

Парубок стояв близько, так близько, що вона відчувала тепло його тіла. Темні очі блищали в півмороку, а на губах грав напружений усміх.

— Дурненька, — прошепотів він, нахиляючись ще ближче. — Та не пручайся… тихше. Я нічого тобі поганого не зроблю. Я просто хочу, щоб ти зрозуміла — наскільки сильно ти мені подобаєшся. Я тебе не скривджу. Та хіба ж можна образити таку маленьку тендітну пташку? Я лише потримаю тебе в своїх обіймах…

Василеві долоні все ще тримали її стан міцно, мов залізні обручі. Від його дотику Олесі ставало не по собі — тіло ніби пам’ятало кожен попередній раз, коли хлопець намагався опинитися занадто близько.

— Василю, відпусти мене, — голос дівчини затремтів. — Не торкайся мене… Я вже скільки разів тобі казала… і повторювала… Я не передумаю!

До Олесиної свідомісті різко увірвалися спогади. Інші обійми. Ті, що гріли серце, а не стискали груди. Обережні, шовковисті, ласкаві пальці, що ніби запитували дозволу кожним дотиком. Голос, що шепотів не вимогу, а ніжність. Від цих спогадів у грудях стискалося солодко й болісно. Порівняння з Василем було гірким. Його дотики були грубі, нав’язливі, немов ковадло у кузні, яке от-от упаде і розіб’є її на шматки.

Олеся зібрала рештки рішучості й прошипіла крізь зуби:

— Якщо ти не полишиш мене зараз — я закричу! Прийде батько. І тоді тобі добряче влетить!

Очі Василя трохи примружилися, в обличчі майнула злість, але хлопець швидко опанував себе. Його усмішка знову з’явилася — білосніжна, наче виправдальна.

— Та тихо-тихо, дурненька… — голос був маслянистим, з вкрапленням прихованої погрози. — Не треба кричати… не роби дурниць.

Василь провів пальцем по дівочій щоці, і Олеся ледве стрималась, щоб не відсахнутися.

— Ти знаєш, мені навіть подобається, що ти така скромна… Будеш хорошою дружиною мені!

Парубок нахилився, швидко, як злодій, поцілував Олесю у скроню — холодно, без тепла — і, не сказавши більше ані слова, відскочив назад. Перестрибнув через тин легко й вправно, немов кіт. За мить його вже не було — тільки лунав на вулиці парубочий легковажний, безтурботний свист, ніби нічого й не сталося.

Олеся залишилася стояти під яблунею, тремтячи всім тілом. Груди важко здіймалися, а сльози нестримно текли щоками. У душі клубком сплелися відчай, страх і брудне відчуття беззахисності. Дівчина вперлася спиною в дерево, ніби шукаючи опори. У голові крутилося одне: “Як сказати батькові? Як пояснити? Як вирватися з цього ярма, що з кожним днем стискається тугіше?”

Тихий шепіт вітру у гіллі здавався в цій миті геть зловісним…