Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Дмитро давно не знаходив собі місця. Йому не давало спокою, що донька блідла на очах, як тінь проходила по хаті — нечутна, мовчазна, замкнена у собі. Чоловік ловив її погляд і бачив у ньому щось таке, чого не міг збагнути: і тугу, і страх, і ніби якусь вічну відстань. Серце батькове краялось.

«Це я її до того довів… тиснув, не бачив, не слухав», — картали його думки. Він важко зітхнув і знов пройшовся хатою. Долоня ковзнула по старій спинці стільця. Дмитро більше не витримував. Треба було говорити з Олесею.

Вийшов надвір. Сутінки вже стиха клалися на двір, а місяць завис над садком. Олеся сиділа на лавці під яблунею, схиливши голову. Її довге волосся спадало на плечі м’якими пасмами, руки безсило лежали на колінах. А коли він наблизився — донька поспіхом витерла обличчя долонею. Сліди сліз ще блищали на її щоках.

— Доню, — м’яко озвався Дмитро, сідаючи поруч. Його голос трохи тремтів. — Доню моя… я бачу, що ти останнім часом дуже сумна… невесела. Щось тебе гнітить.
Він зробив коротку паузу, ковтаючи клубок у горлі.
— Я б хотів, щоб ти поділилася. Я батько твій… і нічого в світі важливішого для мене нема, ніж твій спокій.

Олеся підняла на нього очі — великі, сіро-зелені, тепер затуманені сльозами і страхом. Дмитрові серце стислося ще дужче.

— Доню… коли я казав про заміжжя… то зрозумій — я казав так бо турбуюся про тебе.

Чоловік повільно потер долонями обличчя і заговорив далі, наче кожне слово важко давалося.

— Я не вічний… і мати твоя не вічна. Мені б хотілося ще за життя знати, що ти влаштована. Що ти в безпеці, в добрій родині. Щоб не залишати тебе на поталу в приймах… в братовій хаті.

Він тяжко зітхнув, дивлячись убік, у вечірнє небо, наче там шукав підказку, як далі говорити.

— Але якщо для тебе це так складно… якщо душа твоя не лежить до цих хлопців… — батько знову глянув на Олесю, м’яко, благаючи, — ніхто тебе силувати не буде. Ніхто не вижене з хати. Я не хочу, щоб ти мучилася через це.

Голос сивого чоловіка став ще нижчим, теплішим.

— А може… може твоє серце вже віддане комусь іншому? Може ти соромишся признатися? Може він не місцевий? Чи ще щось є таке… чого ти боїшся сказати? Скажи мені, доню… і ми знайдемо раду. Ми владнаємо все.

Він торкнувся Олесиної руки — обережно, наче боявся зламати її крихкість.

Дмитрові хотілося в цей момент віддати усе — і землю свою, і дім, і душу — тільки б побачити знову її усмішку, почути веселий дівочий голос.

Олеся не відповіла. Дівчина лише схилила голову нижче й тихо, ледь чутно, почала схлипувати. Плечі тремтіли, а сльози падали на руки. Вона не могла вимовити ні слова, бо серце стискалося від болю й безвиході.

«Як йому сказати? Як йому пояснити, що моє серце належить тому, кого він ніколи не зможе зрозуміти?..» — думала Олеся, заливаючись слізьми.

Дмитро не витримав. Батькові пальці тремтіли, коли він нахилився й поцілував доньку в холодний вологий лоб.

— Як тобі важко говорити зі мною про це… може, поговориш із матір’ю. Вона… вона зрозуміє.

Його голос урвався. Дмитро підвівся з лавки важко, наче на плечі впали всі прожити на землі роки. Похиливши голову, чоловік повільно поплентався до хати, руки звісивши, мов утомлений старий.

Олеся проводжала його поглядом крізь сльози. Її губи тремтіли. Серце розривалося.

«Він добрий… він лише хоче добра. А я? Що я можу сказати? Що люблю того, хто належить лісові? Хто живе в корінні дуба?..»

Сльози знову покотилися по дівочих щоках. Олеся залишилася на лавці сама — лише шелест листя тихо перегукувався з її болем.