Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Обійми перепліталися з поцілунками — нетерплячими, жадібними, немов у намаганні надолужити втрачені одне без одного віки. Олесині пальці тремтіли, ковзаючи по плечах, шиї, обличчі лісового друга. Губи дівчини знов і знов торкалися його вуст, щік, повік — ненаситно, палаюче-ніжно. Дівчина шепотіла крізь поцілунки, сповнені любові й розпачу:

— Я хочу бути з тобою… тільки з тобою… завжди… я не піду від тебе… не залишу одного…

Олеся захлиналася цими словами, наче боялася, що якщо не скаже їх зараз, більше не встигне промовити ніколи.

Примарник обіймав дівчину міцно, шорсткі долоні ковзали її спиною, затримувалися на талії, перепліталися у волоссі. Губи духа відповідали на кожен Олесин дотик — то палко, то повільно, мов куштуючи її подих. Та коли дівчина промовила ці слова, він раптом застиг. Погляд спохмурнів, в очах спалахнув біль. Хранитель дуба провів пальцями по обличчю дівчини, торкнувся кінчиками пальців її мокрих від сліз вій і прошепотів:

— Олесю… кохана моя… я не можу… я не можу залишити це місце. Моє коріння… воно тримає мене тут. Я вріс у цю землю. Я — частина цього дуба. Я не можу піти звідси з тобою… Нажаль…

Голос зірвався на шепіт, вуста здригнулися, і сльози росою затремтіли в куточках очей. Він схилив чоло до Олесиного чола, затремтівши у її обіймах.

Олеся тихо скрикнула — наче щось у ній надірвалося. Сльози знову хлинули із зелених очей. Дівчина міцніше пригорнулася до Дуба, вп’ялася пальцями в його плечі, ніби хотіла втримати силою.

— Ні… не кажи так… — шепотіла Олеся, цілуючи його знов і знов. — Тоді я залишуся тут! Я залишуся з тобою назавжди. Я не піду… хай це місце буде також моїм корінням, моїм домом… тут, біля тебе…

Хранитель здригнувся, а тоді обійняв дівчину ще сильніше. Його губи торкалися скронь, лоба, губ милої. Гарячі сльози падали на її шкіру. Він цілував волосся, гладив пасма, притискав щоку до її маківки, і його голос лунав глухо, затамовано:

— Олеся… моє серце… моя душа… ти не розумієш… твоє життя — більше, ніж це місце… ти ще мусиш жити… а я… я приречений стояти тут, чекати на тебе вічно… Але коли ти приходиш — я живу… я дихаю… я відчуваю…

Примарник ніжно притис губи до вуст Олесі. Поцілунок був довгим, спраглим, важким, повним туги й обіцянки.

Дівчина плакала, не ховаючи сліз, ковтаючи їх разом із дотиками того, хто полонив її серце.

— Я повернуся… я завжди повертатимуся… — шепотіла Олеся, торкаючись мужнього обличчя долонями. — Я не заберу тебе з собою… але ти завжди чекатимеш мене, правда? Обіцяй…

Лісовий дух всміхнувся крізь сльози, його великі долоні огорнули її обличчя.

— Я завжди чекатиму… завжди. Я відчуватиму тебе кожної миті, навіть коли ти не поруч… Я любитиму тебе кожним листком, кожном подихом вітру… Я кохаю тебе, Олесю… — голос затремтів, — і кохатиму вічно.

Примарник знову поцілував дівчину — повільно, довго, до болю ніжно. Потім відсторонився на крок. Його пальці востаннє ковзнули по Олесиній щоці.

— Вже майже світанок… — прошепотів він. — Ти маєш іти… поки ніч не пішла зовсім.

Олеся підвела до нього свої заплакані сіро-зелені очі, не в змозі стримати тремтіння. Дівчина нахилилася й повільно, ніжно поцілувала свого обранця — з усією глибиною серця.

— Якщо ти так кажеш… я піду… — прошепотіла вона. — Але я повернусь до тебе… обіцяю!

Обличчя лісового хранителя осяяла посмішка — спокійна, сумна, але така любляча.

— Я чекатиму… моя єдина…

Вже крізь сльози Олеся побачила, як його постать почала розчинятися в просторі. Поступово контури тіла розпливалися, обрис чоловіка вбирався назад у стовбур дерева. Руки зникали серед кори, груди зливалися з темним деревом, очі ще мить світилися між листям, а тоді й вони згасли.

Знову перед дівчиною стояв дуб. Могутній, мовчазний, сильний. Лише гілки злегка хиталися, немов кликали її знову.

Олеся стояла мовчки. Сльози текли по щоках, блищали під світанковим світлом. Дівчина приклала долоню до стовбура, ще раз відчувши під пальцями легкий відгомін серцебиття… а тоді повільно обернулася й пішла назад.

Десь на межі між ніччю і світанком Олеся остаточно зрозуміла: її серце назавжди залишилося на галявині біля дуба.