Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Уві сні ніч була густою, як розлите чорнило, а повітря — тепле й важке, немов дихало разом із нею. Перед Олесею стояв дуб — той самий, міцний, розлогий, з корою, потрісканою наче розпечена земля. Його крона тремтіла від легкого вітру, і в тому шепоті було щось більше за шелест листя. Звідти, з глибини темно-зеленого сплетіння, долинав голос — глухий, тужливий, оксамитово низький.

— Олесю… Олесю…

Він кликав дівчину знову й знову, наче хтось, хто давно чекає і не може дочекатися.

Гілки повільно опускалися донизу, витягуючися вперед, ніби руки, що прагнуть торкнутися, обійняти. Листя з них обсипалося, відкриваючи серед темряви — пальці, довгі, бліді, майже прозорі. І між тими вітками виринали очі. Вони світилися сумом і ніжністю, дивилися на дівчинину без докору, але з нестерпною спрагою близькості. Очі мовчки благали: повернися… прийди… я тут…

Олеся у сні стояла нерухомо, наче прив’язана, груди її здіймалися важко й уривчасто. В очах застиг страх і дивне солодке передчуття — змішане, як холодна роса на шкірі літнього ранку.

Гілки простягалися ближче. Голос уже не кликав — він простогнав щось на вітрі, нечітко, як шепіт закоханого, і дівчина зробила крок назустріч…

Та тієї миті вона здригнулася й прокинулась.

Тіло дівчини заплуталося в простирадлах, нічна сорочка липла до спини, а довге волосся прилипло до вологого чола. В кімнаті панувала глибока, густа ніч — тиха й застигла. Через вікно світилося м’яке срібло місяця, воно плавало по підлозі й торкалося країв ліжка. Серце калатало глухо й швидко, наче хотіло вирватися.

“Я мушу піти. Туди. Зараз”.

Думка різала свідомість чітко й нестерпно.

Вдень їй не дадуть — стежитимуть, озирнуться, затримають біля хати. А тепер… тепер усі сплять. Мати давно погасила каганець, батько не прокинеться до ранку, брат теж.

Олеся ковтнула повітря, аж у грудях запекло. Усе її єство тягнуло туди, як невидима нитка. Там чекали. Там її кликали.

Дівчина відкинула ковдру, поставила босі ноги на холодну підлогу. Її трясло, але то не був страх — радше нетерпляче збудження, що пульсувало в кожному нерві. У голові стугоніло єдине: “Зараз або ніколи. Мені треба туди. Він чекає”.

***
У нічній сорочці, з розпущеним волоссям, Олеся тихо проскочила в двері, обережно причинивши їх за собою. Серце гупало під ребрами від кожного скрипу — двері, хвіртка, ледь чутний хруст під босими ногами. Погляд ковзнув по знайомому ганку, потім — по вулиці. Все навколо було залите світлом повного місяця — яскравим, як ніколи. Темні хати стояли нерухомі, оповиті сном, і виглядали зовсім інакше, ніж вдень — ніби застиглі тіні інших світів.

Олеся не боялася. Вона знала цю дорогу так, як знають подих власного серця. З раннього дитинства її ноги блукали цими стежками — по росі, по осінньому листю, по зимовому снігу. Навіть якби очі були заплющені, серце все одно вивело б її туди, куди треба. А нині воно вело ще сильніше. У грудях розливалося млосне, солодке передчуття чогось важливого й неминучого.

Дівчина ступала м’яко, обминаючи знайомі кущі, перетинаючи вузьку стежку поміж пагорбами. Роси холодили ноги. Вночі звуки були зовсім іншими — чути було рідкісні голоси нічних птахів, шелест трави, і цілковиту тишу. Та серед цієї тиші знову залунав той шепіт. Ледь чутно, немов саме повітря вимовило її ім’я:

— Олесю…

Дівчина прискорила кроки. І ось — галявина. Посеред неї, ніби сторож віків, височів дуб. Молодий, міцний, з розлогою кроною. Його листя сріблилося під місяцем.

Олеся завмерла серед сріблястої ночі, її тонка постать тремтіла — не від холоду, а від того незбагненного трепету, що розливався від грудей до кінчиків пальців. Нічна сорочка прилипла до тіла, волосся спускалося важкими пасмами вздовж плечей, і коли вона торкнулася шорсткої кори дуба, її долоні здригнулися.

— Я тут… — прошепотіла дівчина, ледве чутно, наче боялася розбудити саму ніч. Очі її блищали від сліз, що набрякли непомітно.

Дуб зітхнув. Це був не шелест листя, в нічній тиші пролунало щось глибше, тепліше, майже схоже на людське дихання. Під дівочими долонями кора змінювалась — ставала гладшою, теплою. Серцебиття, глухе і могутнє, прокочувалося крізь стовбур, якби Олеся ще мала сумніви — зараз вони розвіювалися. Дерево жило — і воно відгукувалось на її дотик.

Гілки опустилися, та замість твердих віток дівчину обхопили руки — справжні, чоловічі. Вони були сильні, але не стискали, а тримали обережно, ніжно, як оберігають найдорожче. Олеся відчула тепло під пальцями — вже не кору, а шкіру, живу й гладку. Груди під її долонею підіймалися в такт диханню. Стовбур ніби розпливався, поступаючись місцем людській постаті.

Перед Олесею постояв він.
Той, чиї очі вона бачила у сні — глибокі, темні, з легким відблиском місячного світла. Очі, повні невимовного суму, спраги і радості водночас. Обличчя примарника було немов вирізане з тієї ж деревини — благородні риси, вуста, що зігнулися в тремтливу посмішку.

— Ти прийшла, Олесю… — прошепотів хранитель дубу, торкаючись губами скроні дівчини. Його голос звучав, як нічний вітер серед крон — м’яко, обволакуючи. — Ти моя… моя… тільки моя…

Міцні руки тримали Олесю так, ніби боялися втратити вдруге. Від нього пахло дубовою корою, стиглими жолудями й дощем — аромат землі й часу. І всередині Олесі щось розквітало, розчинялося, стирало межу між страхом і бажанням, між сном і явою. Вона не боялася. Нарешті все було на своїх місцях.

“Я знала… знала, що маю прийти… що маю бути тут… з ним…” — мимохіть пронеслося в дівочих думках.