Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

Сестра не договорила, та я розумів. Він пішов. Чи його «попросили» піти. Всередині заклокотала ненависть, проте я її швидко придушив.

Наприкінці розмови попросив Ліліт поберегти себе, а в разі якщо я перестану виходити на зв'язок, піти ночувати до подруги. Судячи з того, як дівчина повільно кивнула, погоджуючись, думка до неї дійшла. Подруг близьких у неї не було, а ось можливість кудись переїхати була. Ми вже далеко не діти і обидва розуміємо, який жорстокий цей світ, особливо, якщо за тобою нікого немає. Хоча може це все моя параноя.

За розмовами і роздумами про те, що відбувається, не помітив, як показались високі стіни міста Ламар. Уже темніло, тож перед входом стовпилося небагато народу. Як подорожні, так і вози торговців. Хоча черга не затримувалася, перевірку проходили швидко. На вході в місто стояла пара вартових, вони з лінощами запитали мене, звідки йду і навіщо. Проте показаний медальйон відбив будь-який інтерес.

Поцікавившись про нічліг і розташування гільдії, отримав докладну відповідь. У місті є кілька великих корчм, найближчий за пару кварталів від будівлі найманців, та й ціна там не кусалася. З цікавих було одне місце, де можна переночувати - у дружини коваля, Неллі, де одразу можна зброю з бронею обслужити, але туди пускали тільки на запрошення. Такий собі віп-готель. Подякувавши, кинув мідяк служивому.

Ламар, з одного боку, не вразив, а з іншого - був чимось монолітним, вселяючи відчуття спокою і впевненості у фортеці міста. Кам'яні будинки акуратно розташовані по обидва боки від бруківки, немає хаотичного розташування будівель, видніється чітке дотримання містобудівного плану. З подивом побачив стічні канави та каналізацію, а я боявся, що потраплю в середньовіччя. Вулицю освітлювали ліхтарі, даючи м'яке жовтувате світло, і явно вони працювали не на електриці. Дорогою до центру часто траплялися патрулі, кілька разів довелося показати медальйон найманця. Чимось я вирізнявся з-поміж інших озброєних людей, що снують у своїх справах. Спочатку подумав, що вся справа в моїй расі, та потім зустрів кількох своїх представників, один із них привітно кивнув, коли я на нього подивився. Може, стражники відчували в мені чужинця з іншого світу? Хм.

Таверна була великою: триповерхова широка будівля з прибудованою стайнею. Це ж скільки сюди вмістити людей можна? Штовхнувши двері, притиснув вуха до голови. Навалився шум і гам: люди пили, їли, хтось навіть співав у своїй компанії. Зал був величезний із десятками столів і безліччю відвідувачів. Постоявши біля входу, звикаючи до незвичної обстановки, я попрямував до барної стійки. Звичайний мужичок у простакуватому одязі, щось виписував у книзі, що лежала перед ним.

- Шановний, хочу зняти кімнату на кілька днів і повечеряти, це можливо?

- Срібло на добу за постій, їжа по п'ять мідяків за сніданок, обід і вечір. Випивка окремо, - не відриваючись від записів, повідомили мені.

Сунувши йому золотий, попросив на двадцять днів наперед, повністю з їжею. Мужик крякнув від подиву і швидко дістав старі рахівниці. Я навіть не пам'ятаю, щоб бачив подібне наживо, проте натикався в історичних зведеннях. Поклацавши кісточками, тавернщик відрахував срібло і простягнув мені мішечок із монетами та ключ від кімнати. Дивно, я думав, у них будуть напівзолоті, але всю решту він віддав саме сріблом.

Перекусивши, піднявся до себе і звалився на ліжко. Усе тіло гуділо від денного переходу, і єдине, про що я зараз думав, як би швидше зімкнути очі.

Прокинувся спозаранку, зробив зарядку, після чого обмився і, поки снідав відправив сестрі листа щодо містечка, моїх вражень і подальших планів. Завсідники на мене не реагували, навіть коли я втуплювався в невидимий екран.

Потім відразу попрямував реєструватися. Будівля гільдії не надто відрізнялася від корчми, хіба що краще облицювання та інша вивіска. Вартовий на вході, почувши, чого я хочу, відправив мене на другий поверх у відкриті двері, саме там новачки записувалися. Потрібний кабінет знайшов одразу - з усіх дверей відчинені були одні. Людей  не було. Просторе, здавалося приміщення, було завалене коробками з книжками, сувоями, амулетами та іншим мотлохом. Хлопець, який сидів за єдиним столом, щось нервово підкреслював на папері. Варто було мені зайти, він запитав, не піднімаючи голови:

- З якого питання?

- Зареєструватися.

Чоловік гільдії відірвав погляд від столу. Молоде обличчя, сколочені чорні кучерики та дуже вже втомлений погляд. І це зранку. Важка робота, напевно, ніколи не любив довго сидіти на місці, тому щиро співчував хлопцеві. Так ми й переглядались, поки погляд гільдійця не натрапив на медальйон у моїй руці. Його обличчя розпливлося в усмішці, і він жестом вказав сідати навпроти нього. На коробки.

Робітник гільдії представився Кайлом і прийняв мене вельми радо, навіть чай запропонував. І не дочекавшись відповіді, поставив якийсь металевий посуд на стіл. Це... чайник? Хлопець підкрутив щось знизу пристрою, і я почув звук води, що нагрівається. А також відчув легкий, ледве помітний сплеск магії.

- Зацікавило? - з посмішкою запитав Кайл, дивлячись на мої вуха, що встали сторчма.

- Чайник?

- Що, вибач? - судячи з погляду, місцеві взагалі не знали про існування чайників.

- Казанок, самовар або як...

- А-а-а-а, ось ти про що. Так, це кабінетний казанок для нагрівання води. Чайник? Хм, цікава назва, а розкажи мені...