Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

Що ти готовий віддати за другий шанс? Лазар жив у світі, де технології розширюють межі можливого, а віртуальна реальність відкриває нові горизонти. Але один трагічний момент змінив усе — тепер його єдиний вихід із безпомічного стану криється в загадковому експериментальному проєкті. Чи справді це лише гра? Чи є щось більше за нею? Лазар погоджується на ризикований експеримент і потрапляє у світ, де від його рішень залежить не тільки його доля. На нього чекають випробування, нові можливості та таємниці, які змінять його життя назавжди. Це динамічне літРПГ-фентезі, що стирає межу між реальністю та грою. Без полотна цифр та повідомлень системи.

Розділ 1. Пролог та епілог життя

Я повертався додому після тренування на арені, подумки роздумуючи, чим зайнятися. Погляд зачепився за дівчину, яка повільно брела дорогою. Вона була в загальмованому стані, ніби нещодавно вилізла з капсули. Придивився, справді: рухи сповільнені, смикані, погляд у нікуди. Дивно, що вона вийшла в такому стані. У першу годину після виходу з віртуального занурення краще проводити під наглядом рідних. Або як мінімум нікуди не виходити.

- Дівчино! - окликнув її. Проте жодної реакції не було.

Прискоривши крок, спробував наздогнати її. Збоку почувся звук гудіння антиграва - на нас летіла велика автоматична платформа, і з якоїсь причини летіла нижче, ніж зазвичай.

- Обережно!

Час сповільнився, мозок ухвалив лише одне рішення. Зробивши кілька великих стрибків, штовхнув дівчину вбік і... відчув різкий біль у спині.

Темрява прийшла за мною, я чув її шепіт... навколо лунав чийсь сміх або плач... і раптом увірвався голос:

 - Він прокидається, - слова незнайомого чоловіка повертали в реальність. – Лазарю, ви можете говорити?

Пробудження було важким: я не відчував свого тіла, дихання давалося важко, очі не розплющувались. Довелося докласти зусиль, щоб підняти повіки, як різко вдарило яскраве світло, змушуючи заплющити очі. У голові затьмарилось, я спробував відвернутись і прикрити рукою очі, але тільки відчув різкий біль у шиї. Мимоволі вирвався стогін.

- Обережніше, намагайтесь не рухатись... - на останньому слові чоловік запнувся. - Ви розумієте, де перебуваєте?

 - Лікарня, - слова виривалися насилу. - Води.

Зір поступово приходив у норму, хоч світло і було надто яскравим. Поруч зі мною стояв чоловік. Грубі риси обличчя, глибоко посаджені очі, сиве причесане волосся, вузькі губи - зосередження на таких дрібницях дало змогу відігнати біль на задвірки свідомості. Лікар, а це був саме він, підніс до мого рота трубочку з подачею води.

Спробувавши підняти руку, я завмер. Що відбувається?! Чому я не можу рухатись?! У голові почала підніматися паніка, прискорюючи серцебиття, хотілося схопитися, зриваючи з себе лікарняне покривало. Але я міг лише злегка підняти голову. Якого?! Стало важко дихати, з рота вирвався крик, а перед очима все попливло.

Пронизливо запищав апарат, у руку встромилася голка, вводячи заспокійливе. По тілу розійшлося тепло, доволі швидко втихомирюючи бурю, що піднялась. Захотілося спати.

- Зберігайте спокій, молодий чоловіче, ще не все втрачено...

Чоловік продовжував щось говорити і під його розмірений голос я випив води і заснув.

Друге пробудження було легшим, нічого не боліло. Тіло так само не слухалось, проте глибоко всередині я знав, що це тимчасово. Поруч сиділа Ліліт, втупившись у планшет. Як і в мене, у сестри було каштанове волосся, але довше, до плеч. Зараз лице дівчини закрите волоссям, проте я досконало пам'ятав довгі вузькі риси, прямий ніс та губи з загостреною верхньою частиною. На це Ліліт постійно казала, що її губи - це лук, зброя, яка вражає на відстані. Я ж пам’ятаючи її характер більше відносив сестру до лисиць - така ж хитрюща…

Вона мала худе тіло, тонкі зап'ястя і бліду шкіра, через те, що постійно сиділа в капсулі віртуального простору. Не раз і не два ми сперечалися про це, бо я постійно змушував її рухатись. Проте дуже рідко перемагав у суперечці. 

- Все настільки погано? - власний голос здався мені чужим, хрипким, шиплячим. Сестра здригнулась, підняла на мене очі й... заревіла.

- Зо-о-оря... - протягнула вона і уткнулася мені в груди, плачучи.

Я хотів заспокоїти її: погладити по голові, обійняти, та... не міг. Довелося впливати якось словами, проте вона ще більше розридалась. Через кілька хвилин на шум прийшов знайомий по першому пробудженню лікар.

- Дівча, вбиральня - другі двері ліворуч, приведіть себе до ладу, а я маю поговорити з вашим братом.

Ліліт схопилась і, витираючи сльози, вийшла з приміщення.

- Мене звуть Вільгельм, зараз ви знаходитесь в приватній лікарні «Фраус». Гадаю, ви вже помітили ваш стан. Але не втрачайте надії, ще можна одужати...

- Вільгельм, - я перебив чоловіка. - Можна відразу правду з результатами. І що треба робити далі.

Із лікаря ніби все повітря видули, він згорбився і важко подивився на мене. Планшет, який він тримав у руках і на якому відображались мої дані, був залишений убік. Усередині щось занило.

- Лазарю, мені пояснювали, що ви пряма молода людина і не любите викручуватися, тому скажу ось що... - він походив по кімнаті, збираючись із думками. - Сучасна медицина не здатна вилікувати вас. Можливо, найближчими роками буде знайдено нові методи, або можна спробувати взяти участь в експериментальних проєктах із віаром, проте на все потрібні величезні суми грошей. Ваша страхова компанія покриває багато витрат на утримання вас у поточному стані. Та цього не вистачає на експериментальне лікування.

- І що? Залишається тільки змиритись? - у грудях зростала злість. А також з'являвся страх.

- Є декілька компаній, які опублікували нові методи, проте для цього потрібна ваша пряма згода. Я спробую з ними зв’язатися, але нічого не можу обіцяти.

- Добре, я почекаю. А що сталося з дівчиною, яку я врятував?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍