Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

Хоча звідки Данило та Іо взяли розрахунки на обсяг ефемерної мани, не розумів. Якщо я перший, хто входить у цей світ, то, як вони взагалі розуміють, що таке магічна сила і мана? За рахунок обсягу енергії та її концентрації? Або ж щось у цьому роді? Відправив запит із роз'ясненнями з приводу цих значень, буде цікаво прочитати відповідь.

Відчуття були такі, немов я отримав у свої руки нову унікальну зброю, яку ще належить зрозуміти, як використовувати. Я вже весь у передчутті.

У журналі висіли тільки дві навички з магії. Перша пасивна: «Відчуття еманації магії», як я зрозумів, це те, чого мене навчив Морфей. І я сподівався, що це можна розвинути, щоб не тільки в себе відчувати ману.

А друга моя перша бойова навичка: «Магічна стріла», стихія темряви. Являє собою згусток енергії конічної форми. Проте те, що використовував дід із кладовища, явно не було стрілою. Моє ж заклинання зникало, варто було їй віддати всю енергію у вигляді ударної сили. Крім цього залишаючи руйнівний шар після себе. Немов викликаючи старіння об'єкта. Стрілу я міг використовувати один раз на годину, а звичайна людина - чотири рази на годину. Мда, мої параметри взагалі не влаштовували. Якщо збільшити кількість атак, я просто звалюся від втоми.

 Поміркувавши, спробував розширити область ураження стріли, розсіюючи ударну шкоду, але зберігаючи руйнівну особливість.

«Ви вивчили нове заклинання!»

Ось так просто? Архів поповнився новим способом, а в голові з'явилися знання, як цим користуватися. Зупинившись, спробував новинку. Якщо стріла темряви активувалася подумки і спрямовувалася вказівним пальцем, то ця магія активувалася іншим жестом. Розкритою долонею із зігнутими пальцями спрямувати в потрібний бік, випускаючи темну хмару, яка швидко рухається в обраному напрямку.

Чудово. Я можу використовувати це частіше, ніж стрілу, але все залежало від площі, що накривається. Підійшовши до куща, який зачепило заклинанням, я не побачив ушкоджень, лише невелике в'янення. Зайшовши в інтерфейс, прочитав назву нової магії: «Мала хмара послаблення». Ага, якщо стріла завдає шкоди темрявою, то хмара просто послаблює ціль. Непогано, чудово підійде для бійця.

А система, схоже, зчитує всі дані й одразу фіксує відповідну назву. Може, так вони і розрахували мій обсяг мани? Все-таки моє тіло повністю під наглядом «Атлантиди». До речі, про системи...

- Іоанно, ти можеш мені розповісти про місце, де я зараз перебуваю? І фінансову систему? Чи я маю все сам дізнатися?

- Ні, інформація є, я чекала цього запитання.

Держава Намія розташувалася в центрі материка, оточена з усіх боків іншими країнами. Я з'явився на південному сході Намії недалеко від кордону і зараз прямував до одного з великих міст. Та це я й так знав від Морфея. Намія славилася двома речами: виготовленою зброєю і гільдією найманців. Хоча ще існували якісь міфічні вихідці з гір, найкращі ремісники, але про це я маю сам дізнатися.

Оточена з усіх боків різними державами, наче зірка променями, Намія одразу стала осередком воїнського та ковальського мистецтва. Цьому сприяли й безліч ресурсних копалень, які ретельно обороняли від зазіхань сусідів.

Правління в маленькій країні не було єдиним і розподілене по бургомістрам, які створювали Раду Намії. Туди ж могли увійти глави прославлених найманих загонів, до думки яких прислухатимуться. Але до Ради не можна було потрапити, лише набравши солдатів. Кожного члена керівного складу ретельно перевіряли, щоб виключити будь-яку гниль із правлячого апарату. Країна воїнів, де честь та обов'язок часто ставилися вище, ніж золото. Верховенство міг взяти і майстер-коваль, якщо докладе достатньо зусиль, щоб довести своїми вчинками і навичками перевагу над іншими.

Мені таке припало до душі, якщо воно справді було правдою. Хоча, знаючи людей, гниль пробереться скрізь. Та буду сподіватися на краще.

Перекусивши на ходу, послухав про фінанси. Двадцять мідяків дорівнювали одній срібній, а одна золота - сотні срібних. Виявляється, я не бідний. І все завдяки дідусеві, у мене одна золота, і по десятку срібла, і мідяки лежали в мішечку. Ось тільки в кожній країні була своя система обміну, адже все залежало від розвиненості держави, хоча загалом, схожий курс був у всіх на материку, оскільки колись давно тут панувала одна Імперія. До речі, про неї: у Іо була тільки поверхнева інформація. Усе, що знала, вона мені вже розповіла. Тож, я справді першопроходець.

Також поспілкувався з сестрою, через відеозв'язок. Був дуже радий її бачити, тож не міг стримати посмішки, як і вона втім. Після обміну враженнями та станом справ, Ліліт нарешті завуальовано донесла до мене, що вона хотіла сказати. Офіційно ніякої доньки у керівника «Атлантиди» не було. Тож та примарна дівчина, буквально була примарною. Але вдіяти щось я не міг, утім, як і не знав, як реагувати на цю інформацію. Мене використовували? Спеціально зробили інвалідом заради експерименту? А якщо ні? Якщо все це просто наші здогадки, а багаті дядьки не хочуть світити своїми родичами?

- І ще… - сестра здивовано підняла брови, бо наче все  обговорили. - Дядь Саша не з'явився?

- Зорь, - я бачив, як Ліліт намагалась підібрати правильні слова. - Не думаю, що він з’явиться, - бачачи, що цих слів мені недостатньо, вона продовжила: - Я шукала його, навіть в компанію звернулась, але його ніде немає, наче…