Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

Глава 11

Вранці почуваюся так, наче мене перетворили на тінь. Справжню тінь. Ледве змушую прокинутися, потім встати й попрямувати у ванну кімнату. На кухні з'являюся у стані морального виснаження після вчорашньої розмови. Деймон вже там, апарат варить каву, він же щось перемелює у блендері. Звук жахливо діє на нерви, та я всідаюся позаду нього, за красивий мармуровий острівець, й розглядаю хлопця. Вчора він здавався зломленим, та сьогодні це той самий Деймон, як і завжди. Він вітається підморгуванням й продовжує щось готувати. Сподіваюся, не пам'ятає нічого з учора. Особливо моїх одкровень.  Не варто йому знати, що я тут, бо маю якісь почуття. Не тільки гроші тримають поруч з ним тінню…

 

Нарешті блендер стихає. Деймон подає мені каву, що дивує, а ще склянку наповнену зеленим смузі. Принаймні сподіваюся на те, що це смузі. 

— Виглядає огидно, — коментую.

Поузі всміхається. Чорне волосся падає м'якими пасмами на чоло, закидає їх п'ятірнею, й слідом за кавою та смузі, переді мною постає баночка парфумів. Точно таких самих, які він викинув. З подивом дивлюся в чоловічі очі. Я знаю, для нього це нічого не означає, але для мене… Серце робить кульбіт. Миттю наказую йому замовкнути. Не варто саму себе далі налаштовувати, що можливо…можливо я теж заслуговую його уваги, не як тінь. 

— Нехай тепер мені не потрібні ревнощі Айли, — починає досить спокійно, — та я обіцяв. 

Прикушую губи, щоб не розревітися. Не знаю чому емоції так сильно переповнюють душу. Це ж просто парфуми! Я могла сама їх купити собі. З такими грошима які платить його батько, я могла б купити сотні парфумів, навіть елітних. 

— Дякую, — намагаюся промовити так, щоб Поузі не зрозумів про мій комок у горлянці. 

— Стосовно побачення з Дрейком, я був серйозним. 

Темно-сині очі подібні нічному небу, такому тихому, спокійному, шалено небезпечному, але водночас надзвичайно прекрасному саме небезпекою, в мої зазирають. Деймон очікує реакції, а я тримаюся. З останніх сил, і це збіса складно, тому що мене розриває зсередини. 

— Я зрозуміла, та на друге все-таки сходжу. Я обіцяла Оліверу. — хрипло відрізаю.

Він мружить погляд. Спирається на стільницю задом, складає руки на оголених грудях, схиляє голову на бік й дивиться так, що моя душа просто розлітається вдрузки. Я не дихаю. На нього у відповідь дивлюся. Мозок секунди відраховує, ошаліло шукає якесь виправдання такому його погляду, тільки не знаходить. 

— Справді?

— Ти не зобов'язана.

— Знаю. 

— Ну гаразд. — відрізає. — Сьогодні у мене ще одна зустріч. Ввечері буде вечірка, на яку запрошений я, як представник “Тріо компані”, мої батьки, та батько Евана, я вчора про нього згадував, й батьки Коліна, мого ще одного друга. 

— Добре. 

— Ти теж йдеш, Ліліт. — тоном, який вимагає не сперечатися.

— Добре, як скажеш.

— Хто ти й де поділа Ліліт Крейвен? — дражнить. Нещодавно я сама ставила йому це питання. 

— Вона завжди тут. 

— Я знаю. 

Затамовую подих, а ще панікую. Судячи з його поведінки, Поузі чудово пам'ятає, що я вчора сказала. Він не каже прямо, проте, я точно відчуваю — нічого не забув. Глибоко вдихаю. 

— Що маю одягнути? — запитую, аби не мовчати, аби не тонути прямо перед ним, у його ж очах. 

— Чорну сукню. Обери щось, що буде максимально провокативне, якщо не соромишся. 

— Провокативне… — повторюю. 

— Я бачив у тебе сукню з тонкого матеріалу, гадаю вона чудово підкреслила б твоє тіло.

— Враховуючи, — повільно промовляю, — що я виглядаю не дуже, то може краще його сховати? 

Поузі вигинає запитально брови.

— Хто сказав тобі, що ти виглядаєш не дуже? 

Облизую губи. Деймон уважно слідкує за кожним моїм рухом. Надто уважно.

— Ти. — видихаю нарешті. 

Він зціплює зуби. Вираз обличчя має жорсткий, навіть злий. 

— Я брехав тобі. 

— Навіщо? 

— Не знаю. — різко кидає. — Мені час на зустріч. Ти збирайся.

Чоловік зникає так швидко, що й оком не встигаю змигнути. Обережно нюхаю смузі, відкладаю, та пʼю каву. Смачна, з присмаком шоколаду. Після ж йду до себе. Дзвоню мамі, щоб запитати як сестра. Мама розповідає про лікарів, їх ставлення до них обох. Запитує, яким чином я вмовила Деймона допомогти, — при влаштуванні Лейли у лікарню, вона мала змогу з ним познайомитися, короткі дві хвилини, і все ж, — чому він це робить для нас, та я мовчки ігнорую. Я мала змусити Айлу ревнувати його, тепер цього не потрібно, тож є всі шанси, що вони скоро вилетять з лікарні, але я сподіваюся на людяність Поузі. Вона у нього точно є. 

 

***

Ввечері одягаюся у ту сукню про яку казав Поузі. Вона з тонкого матеріалу подібному до трикотажу, але вправно підкреслює моє худе тіло й принади, які вважаю, могли б мати менший розмір. Взуваюся у єдині чорні туфлі. Темне волосся завиваю, а над скронями закладаю витонченими шпильками в кольорі золота. Кілька разів пшикаю улюблені парфуми. Вони пахнуть краще за ті, що купувала Лейла. Вирішую, що це швидше за все, просто оригінальні, а не підробка. Запах жасмину м'яким ароматом огортає мене. Прикриваю очі, вдихаю й усміхаюся. До біса все, і страхи теж. Я не боюся суспільства чи батьків Поузі. Тож не буду боятися того, що весь день мене мучило — правди, яку Деймон тепер знає. Врешті, я не вішаюся на його шию, не використовую його, не прошу нічого, не вимагаю. Я — тінь, так чи інакше. Працюю з ним, на нього, для нього. Я поруч. Я — стіна, котра приймає усі його емоції. Це заради Лейли. Якщо доведеться розбити серце вщент, назавжди, нічого страшного. Якось впораюся. Це лише емоції. Просто дурнувате бажання, з яким не в змозі впоратися. Як прийшло, так піде. Байдуже! 

Розплющую очі. З таким настроєм значно простіше жити. Він не вимагає нічого від мене, навпаки, додає впевненості. 

Двері у спальню відмикаються. Повільно обертаюся до Поузі, який завмер на порозі, та вивчає моє тіло. Нічого не каже, втім, помічаю як смикається кутик його губ. Ми з ним двоє у чорному. Повністю. Таке собі уособлення зла, я б так назвала. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍