Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

— Готова? — голос у нього нижчий, ніж зазвичай.

— Так, — а мій взагалі хриплий.

Деймон простягає руку долонею вверх. З подивом дивлюся то на нього, то на руку. 

— Я не кусаюся, — каже прохолодно.

— Я кусаюся, — в тоні відрізаю. 

— Знаю, Ліліт. 

Проковтую клубок у горлі. Надто він великий, тисне, не дає дихати. Деймон робить крок до мене, а я назустріч. Кладу прохолодні пальці у його теплу долоню, він стискає їх, й веде зі спальні. Почуваюся так, ніби ведуть на заклання. Все тіло напружене, бринить, подібно струні скрипки. Ледь вдається не впасти через наплив емоцій. 

Спустившись до машини, підмічаю погляд паркувальника. Вперше, не повний засудження, при погляді на мене, а здивований. Намагаюся не зважати. Сідаю в чорний, спортивний автомобіль Деймона. Вдихаю запах шоколаду. Завжди він оточує мене. Всюди. Враження, що і на мені запах власника “Тріо”. Втім, це звісно ж, брехня самій собі. Я відчуваю всюди шоколад, бо постійно думаю про Деймона, от і все.

Не знаю де проходитиме вечірка, але їдемо ми туди, ніби за нами гоняться демони. Машина постійно маневрує між іншими, створює аварійні ситуації, подібно грі у перегони. Нічого не кажу, не можу, бо тримаюся за власну сумочку так, ніби вона врятує. Деймон явно отримує кайф від швидкості, мчить вперед, і вважає, що моє мовчання точно підтримка його у рішенні вбити нас обох. 

Нарешті авто зупиняється перед величною будівлею з колонами, фонтанами, та усім тим, що так люблять багатії, заповненої ними ж. Тут прекрасно все: від фасаду білого кольору, до вічнозелених кущів у різних формах тварин. Територія величезна, не обнесена парканом чи чимось подібним. Все у доступі, та навряд, я б мала змогу без Деймона, блукати поміж цієї краси. 

Деймон допомагає вийти. У мовчанні йдемо до входу. Точніше, мовчу я, він встигає привітатися з тисячами осіб у красивому одязі, поговорити, представити мене, і вже після, ми заходимо до будівлі. 

— Розслабся, — рекомендує, коли крокуємо по підлозі серед гостей у класичному одязі. 

— Я розслаблена.

Відчуваю як він дивиться на мене зверху вниз.

— Твої плечі напружені, ти фактично не дихаєш, твої очі вивчають все, твої пальці вчепилися у мої.

Різко висмикую руку. 

— Вибач.

— Я не проти.

Знову бере за руку. Мене це дивує, тож тепер я дивлюся на нього, щоправда, знизу вверх. Деймон абсолютно спокійний. Знайомить мене з попередніми власниками “Тріо компані”, з матір'ю, котра виглядає так, неначе зійшла з небес. Вона блондинка. Дуже красива блондинка з дуже приємним голосом. А ще, тут є старша жінка, наскільки я розумію зі слів її самої, вона бабуся Евана Флінна, найкращого друга Деймона. Вона дуже цікава — Леона Мартель, — розумна, прониклива, і бачить більше, ніж інші. І здається, вона бажає поговорити зі мною.