Ельма Кіраз - Обрана бути собою, Ельма Кіраз

— Так, не ночувала, — я знизила одним плечем, — в чому проблема? Мені вже не пʼятнадцять років.

— Звісно, але… просто цікаво. Може… ти хочеш нам щось сказати? — мати артистично приклала долоню до грудей. Я на мить задивилась на камінці на її перстнях. 

— Не розумію, — я скривилась.

— Твоя мати хоче знати, чи часом не була ти в якогось можливого кавалера, за якого зібралась виходити заміж, — так само не відриваючись від газети відповів тато. Лише час від часу він поправляв свої окуляри.

— Трясця… знову!? — я мало не закричала, — знову починається ця тема?

— Регіно, будь ласка, — емоції мами були вже справжні, — добирай слова, ти ж леді.

— Ні, я не леді. Я вільна самодостатня жінка. Яка сама себе забезпечує, сама собі втілює мрії і живе своє прекрасне життя. Мені не потрібне ніяке заміжжя, що скує мене тупими кайданами відповідальності та вірності.

— В шлюбі немає нічого такого, про що ти думаєш, — тато врешті відклав газету та повернувся до нас з мамою. Отже, ця розмова зараз стане ще гіршою, ніж була. — Ми з твоєю матірʼю вже тридцять років разом. І це найкращі роки нашого життя. Шлюб це ніжність, це повага, це підтримка, це…

— Це нудно, — я закотила очі.

— Регіно, будь ласка, — мама вхопилась пальцями за голову. 

«Регіно, будь ласка». Ці слова звучать в моїй голові все моє життя. Як тільки мамі щось не подобалось або ж у неї починалась мігрень, завжди називалось моє імʼя. Наче я універсальні ліки від всього на світі. А точніше, наче я винна у всьому, що відбувається навколо.

— Як там бабуся? — я проігнорувала всю нашу попередню розмову та через хвилину напруженої тиші підійшла до пирога, щоб відрізати собі шматок. Я була страшенно голодною. Через того закоханого ідіота навіть не встигла подумати, що в готелі можна було поснідати.

— Я дзвонив Ірині вранці. Тоді бабуся відпочивала. Не знаю…— батько важко задумався. Звісно, це ж його мама, — Ірина сказала, що все наче добре. Але бабуся майже перестала вставати. 

— Усе до цього йшло, любий, — мама підійшла до нього та ніжно погладила по спині. В цьому жесті я побачила невичерпну ніжність та любов. Але це лише в них. Собі такого бажати я не хочу.

— Думаю, нам варто поїхати до неї. Провідати. Коли ми востаннє там були? Боже, я навіть не памʼятаю. Який сором. Влітку.

— Гаразд, коли саме? — я безтурботно відламала шматок пирога та зʼїла його, — щоб я змогла знайти собі вільні дні в графіку.

Я ніколи не любила бабусю. Точніше, ми обоє не любили одне одного. Я провела з нею всього лиш два літа і ми зрозуміли, що це було жахливо. Здається, характер мені дістався від неї, то ж… Терпіти мене бабуся не могла. Тому неймовірної любові між нами теж не було взагалі. Я деколи навіть забувала, що в мене взагалі є бабуся, тому те, що з нею відбувається, мені було мало цікаво.

— На свята. Це остаточно.

— Що!? — я закашлялась від крихт, що потрапили в горло, — як на свята? Я не можу… У мене купа справ.

— Доню… які можуть бути справи на Різдво? — мама якось співчутливо дивилась на мене.

— Це… я ще не придумала. Але їх точно буде купа.

— Не обговорюється, — батько підвівся зі стільця, — ми поїдемо на свята до бабусі. А це вже зовсім скоро, то ж… можеш негайно починати збиратися. З твоєю вибагливістю ти тричі перескладуватимеш валізу, — він забрав зі столу свою газету та впевненим кроком пішов вглиб будинку. Тато завжди це робив, коли думав про щось важливе. Отже, мабуть, він хоче обміркувати, що буде, коли станеться неминуче.

— Це ж несерйозно, правда? — я майже благально глянула на маму, — можна я не поїду?

— Люба, це ж... сімʼя. Чарівний час Різдва. Думаю, ти зможеш відкласти свої неіснуючі справи та приділити трохи часу нам. Якби не ремонт у твоїй квартирі, ми б тебе мабуть ще пів року не бачили.

— Було б чудово, — пробурчала я собі під ніс, мама цього не почула. Вона пішла, напевно, шукати тата, то ж я залишилась наодинці зі справді неймовірним пирогом. Солодке це була моя найбільша слабкість. І на щастя, це ніяк не впливало на мою фігуру, то ж я відрізала собі ще один шматок.

Цієї ночі я чомусь зовсім не могла заснути. Очі були заплющені, та свідомість ніяк не хотіла вимикатись. В перші ж хвилини сну мені наснилось, що я виходжу заміж за Андрія і це змусило мене прокинутись від жаху. І вже після цього я ніяк не могла зручно влягтися, вдало покласти подушку, мені було і холодно, і душно одночасно, що змушувало просто скаженіти. Адже я почувалась такою втомленою, що більш за все на світі хотіла поспати. В чергове відкривши очі, на годиннику я побачила майже пʼяту годину ранку. Ще було темно, проте сніг на вулиці додавав світла і навіть в кімнаті не було повної темрʼяви. Я почула, як відчинились двері десь там і хтось повільно пройшовся коридором, зупинившись біля моїх дверей. Потім вони повільно привідкрилися.

— Мамо, я й так не сплю…— пробурчала я, — заходь.

— Регіно, — мама обережно зайшла до кімнати не вмикаючи світла, — Регіно, бабуся…