Яна Янко - Він та Вона, Яна Янко

                                    ***

Була люта зимова пора, коли холод пронизує кістки, а на вулиці так морозно, що навіть сльози замерзали миттєво в очах. На просторі білого снігу, бігав хлопчик, якому виповнилося десять років. На ньому були тонкі штани та легка кофтинка, а його ноги були босі. Обличчя малюка горіло червоним від морозного вітру, а очі були опухлими від сліз. На його тілі виднілися синці й подряпини від бійки, яку він встиг отримати від свого п'яного батька. Він тікав від дому, де панувала жорстока насильницька атмосфера, від свого батька, який нестримно побив його та вигнав на вулицю, де самотність і холод чекали його.

Аж раптом він наштовхнувся на людину та впав на землю. Заморожений і переляканий, він підняв свої тремтячі руки, готуючись до нової хвилі болю. Але замість удару почувся теплий торк і голос.

– Що ти тут робиш, малий?

Хлопець боязно підняв голову та поглянув на чоловіка який нахилився до нього.

– Що з тобою сталося? – він обняв хлопчика, підняв його на свої руки та зігрів його близькістю свого тіла.

Хлопчик розповів про свою трагічну ситуацію, про жорстокість батька і безмежну самотність. Чоловік який назвався Греєм, не міг залишити хлопчика самого на холодній вулиці. Він вирішив взяти його до себе, дати йому теплий дім і надію на краще майбутнє.

                                    ***

– Грей Блек мене усиновив, відсудив у біологічного батька заплативши йому досить велику суму, щоб він більше не з'являвся. У мене тепер багато хороших спогадів, хоча тато буває трохи суворим до мене, – Ян легко засміявся. 
– Я дуже рада, що зараз у тебе все добре. Не можу уявити, як ти почувався тоді, – співчутливо сказала Еліза.
– Ну, що було те забуло. Тепер ти розповідай.
– Гаразд, у мене звісно все було зовсім по-іншому, – розпочала дівчина. – У мене багато хороших спогадів з дитинства. Хоч мій батько і помер коли мені було п'ять років, я чудово жила з мамою. Ну, це все що я можу розказати. В моєму житті не було поганих моментів, крім смерті батька, але цей день я майже не пам'ятаю, – закінчила Еліза.
– Я радий що у тебе все було чудово, – усміхнувся Ян. – Насправді, дуже тоді дякую.
– За що? – здивувалась дівчина.
– Я цю історію розповідав тільки Сему, тим друга хто знає про мене більше ніж інші. Тому, дякую що вислухала мене. 
– Немає за що дякувати, ти і так стільки всього для мене зробив, – зніяковіла Еліза, не звикла вона, щоб їй дякували. – Так, можливо ми вже поїдемо? 
– Точно, зовсім забув про час.

Вони усміхнулися одне одному й почали готуватися до виходу. Ян розрахувався, і пара покинула ресторан з чудовим настроєм. Вони підійшли до автомобіля і вирушили до гуртожитку. Шлях був досить коротким, так як через пів години вони вже приїхали на місце призначення.

– Я сьогодні гарно провела час, дякую, – сказала Еліза. 
– Будь ласка, я щасливий бачити тебе радісною, – усміхнувся хлопець. 
– Ха-ха-ха, – дівчина почервоніла від цих слів. – Коли наступне побачення?
– Через три дні, я дам тобі знати.
– Добре, – Еліза вийшла з машини. – Тоді, до зустрічі?
– Так, бувай! – дівчина зачинила двері автомобіля за собою.

Ян запустив двигун і виїхав з подвір'я гуртожитку. Еліза помахала йому рукою на прощання, а коли автомобіль зник з поля зору, вона увійшла в будівлю і піднялась до своєї кімнати.

Під час сьогоднішньої зустрічі, вони змогли отримати набагато більше інформації про один одного, ніж очікували. Тепер вони можуть сказати, що знають трохи більше.