Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Травневий день, духмяний, соковитий, Немов густе настояне вино, Яке стікає по зелених вітах У навстіж вже відчинене вікно. Цвіте бузок, каштани шаленіють І струменить черемухи нектар… Це час, коли народжуються мрії, — Всевишнього святий, безцінний дар. «Я дякую тобі, мій друже Львове…»
Я дякую тобі, мій друже Львове, За ці травневі три святкові дні. Вони були по-справжньому чудові Й сподобались, мабуть, не лиш мені. Тебе я в різні пори пам’ятаю, Та ти найкращий в пору весняну. Пора додому… І собі бажаю З тобою стріть ще не одну весну. «Радість із сумом, тривога і збудження…»
Радість із сумом, тривога і збудження… Їду сьогодні у зону відчуження. Туди, де дитинство моє розпорошене В травах так щедро вже стронцієм зрошених. Туди, де стоять старі сосни нахилені Над рідних і близьких святими могилами. У місце, що в пам’яті буде до скону, Із страшною чорною назвою ЗОНА. «Это – не юбилей. Это – просто этап…»

Николаю Ивановичу Сенченко посвящается

Это – не юбилей. Это – просто этап. Просто веха в пути под небесною крышей. Это – лестница жизни, а попросту – трап, По которому лезем мы выше и выше. И с высот этих наших мы смотрим на свет Взглядом возраста четче и как-то острее. И с вершины уже нами прожитых лет, Полагаю, что стали добрей и мудрее. С нами в споре любым оппонентам сложней, Кто моложе и опыта меньше имеет. Мы проверили знания жизнью своей, И не всяк с нами в споры ввязаться посмеет.