Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Ахмед, почувши своє ім’я, підморгнув і показав великий палець.

— Ласкаво просимо в мій оазис, друзі! Сиди, пий чай, забудь про все!— сказав він і вже наливав їм склянки з паруючим м’ятним чаєм.

— Ой, Андрію, ти бачив небо? — прошепотіла Марія, озираючись довкола. — Наче хтось перекинув відро з аквареллю просто над нами…

Вони сіли поруч на килимах, зігріті чаєм, теплом вечора і ще більшим — теплом, що з’являлося щоразу, коли вони дивилися одне на одного. Навколо ледь чутно ворушився пісок, верблюди мирно хрумтіли чимось схожим на фініки, а Ахмед почав бринькати на лютні й наспівувати щось ностальгійно-романтичне арабською.

— У мене є відчуття, що ми в казці, — зізналася Марія, прихилившись до Андрія. — Але точно не в дитячій.

— Це точно, — посміхнувся він. — Скоріше, у дорослій, де головні герої самі пишуть свій сюжет. І, здається мені, ця казка тільки починає ставати по-справжньому цікавою. А ти як думаєш, моя принцесо пустелі?

Марія усміхнулася у відповідь, її очі сяяли в світлі сонця, що ховається за горизонт.

— Думаю, ти маєш рацію, мій сміливий мандрівнику. І, здається, у цій казці ще багато непрочитаних сторінок. І я вже не можу дочекатися, щоб дізнатися, що буде далі. Особливо якщо ми писатимемо її разом.

Вона ніжно провела пальцями по його щоці, і Андрій відчув, як тепло розливається в його грудях. Пустеля навколо них забарвлювалася в неймовірні відтінки, створюючи ідеальний фон для їхньої власної історії, яка тільки починала розквітати під палючим сонцем Марокко.

Андрій обережно взяв її руку у свою, переплітаючи їхні пальці. Він дивився на неї так, ніби вона була єдиним орієнтиром у цьому безмежному піщаному океані.

— Знаєш, — промовив він тихо, його голос злегка хрипів від спеки та емоцій, — пам'ятаєш наш перший поцілунок у Парижі? Він був таким… спонтанним, як випадкова зустріч на вулиці. А другий, у Венеції, був ніжним, як відображення світла на воді. І ось ми тут… у самому серці цієї неймовірної пустелі.

Марія затамувала подих, відчуваючи, як між ними знову виникає та особлива напруга, наповнена прихованим бажанням.

— І яким буде цей, марокканський? — прошепотіла вона, її погляд не відривався від його очей.

Андрій нахилився ближче, і його подих торкнувся її вуха.

— Він буде… справжнім. Як це небо над нами, як цей пісок під ногами. Без зайвих слів і сумнівів. Просто… тому що ми тут, разом, і це здається єдиною правильною річчю у світі.

Його рука обережно торкнулася її обличчя, ніжно провівши великим пальцем по вилиці. Марія заплющила очі, відчуваючи його близькість. Спекотне повітря пустелі здавалося пронизаним електрикою їхнього взаємного тяжіння.

І тоді їхні губи зустрілися. Цей поцілунок був іншим. Він не був ні випадковим, як паризький, ні ніжним, як венеціанський. Він був глибоким, тягучим, наповненим теплом пустельного сонця та присмаком солоного вітру. У ньому відчувалася їхня зростаюча близькість, їхнє несвідоме прагнення чогось більшого. Це був поцілунок усвідомлення того, що вони вже не просто двоє випадкових попутників, а двоє людей, чиї серця починають битися в одному ритмі під безмежним небом Марокко. Коли вони відірвалися одне від одного, в їхніх очах палало відображення зірок, які вже починали несміливо визирати на вечірньому небосхилі.

Ілюстрації створені за допомогою ШІ