Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Розділ 7

Четвертий поцілунок - Токіо, Японія

Токіо зустрів Марію й Андрія не лише калейдоскопом яскравих неонових вогнів, що розфарбовували нічне небо, а й лагідним подихом осіннього повітря, настояного на ароматах вологої землі та першого опалого листя. Золотаво-червоне листя кленів, немов грайливі метелики, кружляло у повітрі, контрастуючи з холодним блиском сучасних хмарочосів, що сягали самісіньких зірок. Місто пахло дивовижною сумішшю: насичений аромат рибного бульйону з вуличних яток змішувався зі солодкуватим запахом карамелі з місцевих кондитерських та ледь відчутним металевим присмаком електроніки, що виривався з вітрин магазинів. Андрій закохався в Токіо з першого погляду, назвавши його «технологічною казкою».

— Маріє, глянь! Там автомат продає гарячі супи! І різнокольорові шкарпетки! А… консервованого восьминога?! — він застиг перед сяючою вендінг-машиною, дивуючись побаченому.

— Тільки не натискай на всі кнопки підряд, благаю, — з побоюванням попередила Марія, згадуючи їхню паризьку пригоду з «водою зі смаком квітки». — Інакше замість звичайної води ми знову отримаємо екзотичний суп із плаваючим риб'ячим оком.

Готель, у якому вони оселилися, виявився втіленням хай-теку — крихітні, але неймовірно розумні номери, де абсолютно все, від інтенсивності освітлення до температури повітря, керувалося за допомогою елегантного планшета. Навіть штори та… о, цей легендарний японський туалет! Він одразу ж став головним героєм їхньої токійської саги.

— Маріє, чому цей фаянсовий монстр зі мною розмовляє? — з жахом у голосі вигукнув Андрій із ванної кімнати.

— Мабуть, він просто чемно вибачається за занадто тепле сидіння, — невинно відповіла вона, ледь стримуючи сміх.

— Та він… запропонував мені увімкнути «режим музичного супроводу»! Що це взагалі означає? Я тепер повинен робити свої справи під звуки флейти?

— Можливо, це щоб не було незручної тиші? — кинула Марія з ліжка, загорнувшись у ковдру.

Їхній номер був настільки технологічно просунутий, що навіть звичайне відкриття штор перетворилося на лінгвістичний квест. Андрій, натхненно вивчаючи японську за допомогою кишенькового словника, робив відчайдушні спроби:

— Шьо-то-каваса… ні… са… сася-ма? Опен зе віндоу!

У відповідь розумні штори зачинялися ще щільніше, а з вбудованих динаміків починала литися мелодійна японська колискова, створюючи в кімнаті атмосферу глибокої нічної тиші. Марія, спостерігаючи за цим безглуздим протистоянням людини та технологій, лежала на ліжку і реготала до сліз.

Після кількох абсолютно безрезультатних спроб Андрій здався, махнувши рукою з виразом повної поразки:

— Все, буду жити в технологічній темряві. І слухати колискові. Я офіційно адаптувався до японської гостинності.

Наступного ранку їх розбудив нав'язливий голосовий помічник готелю, який, вочевидь, вважав, що ідеальний початок дня — це енергійна зарядка під аніме-мелодію. Тож Марія та Андрій, заспані та розпатлані, стрибали по своєму мініатюрному номеру в піжамах, намагаючись повторити шалені рухи з яскравого мультяшного відео на планшеті, що висів на стіні.

— Якщо це їхнє «доброго ранку», то я вже в захваті від цієї країни, — сказала Марія, витираючи сльози, що знову з’явилися від сміху.

— А я боюся, що цей розумний унітаз знову щось мені запропонує, поки я буду чистити зуби, — з підозрою додав Андрій, поглядаючи на двері ванної кімнати.

Андрій і Марія, остаточно розбуджені енергійним аніме-заряджанням, вирішили продовжити дослідження чудес свого високотехнологічного японського помешкання.

— Окей, мій шлунок вимагає палива, — рішуче заявив Андрій, беручи до рук сяючий планшет, що керував усім у номері. — Тут точно має бути розділ «room service». Сподіваюся, вони доставляють не лише емодзі на варених яйцях.

— Тільки спробуй не замовити собі кишенькового годзіллу або набір юного робототехніка для складання власного офіціанта, — з лукавою посмішкою піддражнила Марія.

Кілька швидких натискань на сенсорному екрані — і за мить до їхніх дверей чемно постукала… невисока роботизована платформа на коліщатках, елегантно несучи на собі сервірувальну тацю. На таці красувалися два вишукано упаковані бенто-набори, два варені яйця, на яких хтось старанно намалював веселі смайлики, і невеличка записка, надрукована ієрогліфами, під якою корявою англійською було виведено: «Вітаю, друзі! Сніданок для найкращих!»

— Я не знаю, хто автор цього шедевру, але моя любов до Японії зростає в геометричній прогресії, — зворушено промовив Андрій, обережно знімаючи зі своєї порції яйце з усміхненим обличчям.

Але справжні випробування чекали на них у душі. Панель керування на стіні виглядала складнішою за кабіну пілота Боїнга-747. І жодної знайомої англійської літери.

— А якщо я натисну ось цю милу кнопочку з пінгвіном? — з цікавістю запитала Марія, вже готова до нових експериментів.

— Це може бути що завгодно — від освіжаючого арктичного туману до несподіваної телепортації прямо в Осаку. Або, знаючи нашу вдачу, це виявиться режимом «душ-караоке», — з підозрою припустив Андрій.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍