Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

– Я думаю, що так. Але я не хочу зробити щось, що зробить тебе нещасною.

– Ти знаєш, що я люблю Україну, але ми повинні враховувати всі аспекти. Якщо ти залишиш армію США, це вплине на наше майбутнє.

– Я знаю. Але я вірю, що разом ми зможемо подолати всі труднощі. Я готовий на це, якщо ти будеш поруч зі мною.

– Андрійку, я підтримую тебе у всьому. Але ми повинні обдумати все дуже ретельно. Ми зможемо зробити це разом.

– Дякую, Вікторіє. Я так вдячний, що ти завжди поруч. Ми зможемо подолати все, якщо будемо разом.

– Тоді давай обміркуємо це ще раз. Ми приймемо правильне рішення, я впевнена.

Вони обнялися, відчуваючи підтримку і розуміння одне одного. Рішення ще не було остаточно прийняте, але вони знали, що разом вони зможуть подолати будь-які труднощі.

Вікторія через годину після цього емоційного діалогу, трохи заспокоїлась, почала думати прагматично. Рішення Ендрю ніби їй на руку: воно означає, що він не повернеться до Еллі у США, саме тому Вікторія так зраділа спочатку.

– Але ж його можуть вбити! Це ж війна! Як же я спочатку про це не подумала? Егоїстка!!! – картала себе Вікторія вголос.

Вона розуміла почуття його обов’язку перед Україною та почуття вини перед сім’єю. І останній фактор був теж вагомий: він боявся подивитись в очі Еллі, не хотів чути її істерик, боявся що донька назве його зрадником. А він же герой, воїн: вона вже добре знала його характер – він краще загине на фронті героєм, ніж донька вважатиме його зрадником.

– А про мене ти подумав? – ображено запитала Вікторія, коли Ендрю зайшов до спальні.

– Вікторіє, я про тебе думаю постійно, – відповів Ендрю, сідаючи на край ліжка. – Але я також розумію, що це моя відповідальність. Я не можу просто втекти від цього.

– Але якщо ти підеш на фронт, ми не зможемо жити разом, – Вікторія глянула на нього з сумом. – Ти розумієш, що ми будемо далеко один від одного?

– Розумію, – Ендрю зітхнув. – Це важке рішення. Я знаю, що ти хочеш, щоб ми були разом, і я теж цього хочу. Але...

– Але що? – перебила його Вікторія. – Ти дійсно готовий ризикувати своїм життям? Залишити мене тут, саму?

– Вікторіє, я не хочу залишати тебе. Але якщо я не зроблю цього, я не зможу жити з собою. Я не зможу дивитися на себе в дзеркало, знаючи, що ухилився від обов’язку.

– А як же ми? Наші плани на майбутнє? – Вікторія не могла стримати сліз. – Ти ж обіцяв, що ми будемо разом.

– І ми будемо разом, – м’яко відповів Ендрю, беручи її за руку. – Але нам доведеться пройти через ці випробування. Я не прошу тебе чекати мене, якщо ти не хочеш. Але я прошу зрозуміти, чому я маю зробити це.

– Це несправедливо, – прошепотіла Вікторія. – Я люблю тебе і не хочу втрачати.

– Я теж тебе люблю, – сказав Ендрю, нахиляючись, щоб поцілувати її в чоло. – І саме тому я маю це зробити. Щоб захистити тебе, твою країну, твоїх людей. Скажу інакше: мою Україну, бо я теж українець. Тому це мій обов’язок.

– Але ж я боюся, що тебе можуть вбити, – Вікторія притиснулася до нього, відчуваючи страх і біль.

– Я знаю, – відповів Ендрю, обіймаючи її. – Але я повернуся. Я обіцяю. І ми будемо разом. Завжди.

Вони сиділи так кілька хвилин, обіймаючись і намагаючись знайти спокій в обіймах один одного. Попереду було багато невизначеності, але одне було зрозуміло: їх любов і підтримка один одного були сильнішими за всі випробування, що могли постати на їхньому шляху.

За два тижні Ендрю вдалося завершити всі формальні справи по переходу до Збройних Сил України. Він сидів у вітальні на дивані в новенькій українській військовій формі, але без знаків розрізнення: наказу про переатестацію його в полковника української армії ще не було. Ендрю помітно нервував, встав, поправив свій новий однострій (як кажуть в Україні), ця форма ще незвична йому, але вже така важлива. він відчував її, як частину його нової ідентичності. Прийшов час прощання з Вікторією. Вона ось-ось мала прийти і він напружено її чекав, нервово поглядаючи на годинник. Знав, що прощання і сама розлука будуть болісними.

Нарешті пролунав дзвінок у двері. Він відчинив і побачив Вікторію на порозі.

– Привіт, – сказав він, намагаючись усміхнутись, але його очі видавали тривогу.

– Привіт, – відповіла вона, теж нервово усміхаючись. – Ти вже готовий?

– Так, майже все готове, – сказав Ендрю, відступаючи вбік, щоб вона могла увійти. – Проходь, сідай.

Вони сіли на диван, і хвилину сиділи мовчки, не знаючи, як почати розмову.

– Це все так... швидко сталося, – нарешті промовила Вікторія, дивлячись йому в очі. – Ще зовсім недавно ми планували наше майбутнє, а тепер ти вже готовий йти на фронт.

– Я знаю, – відповів Ендрю, взявши її за руку. – Я теж не очікував, що все відбудеться так швидко. Але я не міг інакше. Це мій обов’язок, Вікторіє.

– Я розумію, – сказала вона тихо. – Але це не робить прощання легшим.

– Ні, не робить, – згодився він. – Але ми повинні бути сильними. Для нас обох.