Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Розділ 5. Прощання з ВІкторією

Пізнім ранком в понеділок Вікторія та Ендрю повернулись у Львів: закохані та щасливі, але в очікуванні чогось епохального у їх житті. Зміни просто висіли у повітрі: так далі жити було неможливо. Вікторія радісно посміхалась, майже світилась від радісного очікування якоїсь серйозної пропозиції Ендрю, яка мала кардинально змінити їх життя. Звичайно вона чекала пропозиції про одруження. Сама нічого не робила, щоб дружина Ендрю дізналась про їх кохання, але коли це сталось, то навіть трохи зраділа. Вікторія навіть почала збирати речі, сподіваючись, що скоро вони разом поїдуть у США.

Ендрю прибіг на заняття до курсантів, трохи запізнившись. Всі курсанти чекали: не лише з почуття обов’язку чи військової дисципліни. У Ендрю з курсантами склались дуже дружні відносини: ніякого панібратства, вони називали його лише на «Ви», як це традиційно прийнято в Україні по відношенню до старших людей, але тут не вік мав основне значення – його просто обожнювали за знання та вміння, за доброзичливий характер та за ще одне потаємне почуття. Це почуття – це стан захищеності поряд з досвідченим командиром. Курсанти розуміли, що полковник Вусс або скоро повернеться у США, або навчатиме інших курсантів і тому ловили кожне його слово, намагались запам’ятати кожну підказку: в кінці кінців від цього скоро залежатиме їх життя. І Ендрю це розумів: більшість із них необстріляні, тобто жодного разу не були в бою, їм необхідна практика, але не на полігоні, а в бойових умовах. Та хто ж буде ними командувати, якщо ніхто поки що в Україні, крім них не знає як застосовувати Хаймарс в бою?

Отже, рішення прийнято: Ендрю напише рапорт на планову відпустку і проведе її разом з підготовленими курсантами на лінії фронту (не на самому передньому краї звичайно, але дуже близько для того, щоб реально знищувати ворога). Не так сталось як гадалось: бригадний генерал Сміт пояснив це так:

– Полковнику Вусс, Ви на зв’язку? – голос бригадного генерала Сміта долинув з телефону, заставши Ендрю в момент, коли він збирався закінчити заняття.

– Так, генерале. Слухаю Вас, – Ендрю зупинився, відчуваючи напруження в голосі свого командира.

– Ендрю, у нас серйозна ситуація. Я вже казав: твоя дружина звернулась до командування з вимогою твого термінового повернення до США. Вона стверджує, що у вас є невідкладні сімейні обставини.

– Так, сер, я розумію, але це моє особисте життя. Я маю тут важливу місію і не можу просто так залишити своїх курсантів.

– Ендрю, ситуація серйозна. Ваші особисті проблеми починають впливати на твою службу. Ти чудовий офіцер, але ми не можемо ігнорувати такі обставини.

– Дозвольте мені пояснити. Я хочу залишитися тут і підтримати своїх курсантів у бойових умовах. Вони потребують мого досвіду і знань.

– Це похвально, але для того, щоб керувати бойовими діями українських бійців, ти повинен підписати контракт із Збройними Силами України. Це означає, що ти маєш написати рапорт на звільнення з армії США.

– Я розумію, але це важке рішення. Я не можу просто так залишити армію США. Це моя кар'єра, моє життя. Я напишу рапорт на планову відпустку.

– Ендрю, ти повинен визначитися, що для тебе важливіше. Кар'єра в США чи допомога Україні в цей критичний момент? Я розумію твою дилему, але рішення має бути прийнято: офіційно Армія США не воює з Росією.

– Генерале, дозвольте мені трохи часу на роздуми. Це велике рішення, і я не можу прийняти його на швидку руку.

– Звичайно, Ендрю. Я даю тобі тиждень на роздуми. Після цього ми повинні будемо визначити твій подальший шлях.

– Дякую, генерале. Я обіцяю, що прийму рішення якнайшвидше.

Ендрю поклав телефон, відчуваючи тягар на своїх плечах. Йому потрібно було знайти відповідь на питання, яке стояло перед ним: обрати між кар'єрою і обов'язком. І звичайно кохання: йому так добре було з Вікторією в Україні, що він навіть забув, що його красуня, яка возила його знайомитись з мамою та вільно розмовляє українською мовою, насправді є громадянкою США. Тобто він прийняв уже фактично рішення залишитись в Україні, думаючи, що обрадує цим Вікторію, та лише зараз йому дійшло, що він не радився з нею і цей сюрприз може бути для неї неприємним.

– Вікторіє, нам потрібно поговорити, – почав Ендрю, коли вони сіли за стіл на кухні.

– Звичайно, любий. Що трапилось? – Вікторія помітила його напруження і нахилилась ближче.

– Мені телефонував генерал Сміт. Він сказав, що мені потрібно прийняти серйозне рішення, – Ендрю зітхнув і подивився на неї.

– Що за рішення? – Вікторія взяла його руку, намагаючись підтримати.

– Якщо я хочу залишитися тут і продовжувати допомагати українським бійцям, мені потрібно підписати контракт із Збройними Силами України. Це означає, що я повинен звільнитися з армії США.

– Ого... Це справді серйозно, – Вікторія на мить замовкла, переварюючи інформацію.

– Так, це великий крок. Я не порадився з тобою, коли приймав це рішення. Можливо, це було неправильно.

– Андрійку, це твоє життя і твоя кар'єра. Але я хочу бути частиною цього рішення. Ми ж тепер разом.

– Саме тому я і хочу залишитися тут. З тобою. Але я знаю, що це не лише моє рішення. Це стосується і тебе.

– Андрійку, мені дуже приємно, що ти хочеш залишитися тут зі мною. Але ти маєш розуміти, що це велика відповідальність. Ти справді готовий залишити все в США заради цього?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍