Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

– Ви дійсно молодець, – похвалила його Оксана. – Не кожен американець може так вправно ліпити вареники.

– Дякую, – відповів Ендрю, сміючись. – Я ліпив вареники вдруге в житті. Перший раз був у школярські роки, тоді я потерпів фіаско і всі вареники, які розварилися мусів з’їсти, щоб сховати свої недоліки. А взагалі я стараюся бути кращим у всьому, за що берусь.

Вікторія, бачачи, як добре вони ладнають, відчула теплоту і вдячність за те, що її мати і Ендрю знайшли спільну мову. Вона знала, що попереду ще багато викликів, але цей день дав їй надію на те, що разом вони зможуть подолати будь-які труднощі. Начало формы

Конец формы

Ендрю теж відчув, як його сумніви починають розсіюватися, поступаючись місцем відчуттю спокою і впевненості.

Мама впросила Вікторію та Ендрю не їхати в ніч, а заночувати у неї. А в дорогу вирушити рано вранці, о 5 годині, коли завершується комендантська година. Вечір тривав у теплій і жартівливій атмосфері, коли Оксана, закінчуючи приготування до сну, раптом запитала:

– То як, діти, вам окремі ліжка стелити чи одне? – підморгнула вона, дивлячись на Ендрю та Вікторію.

Ендрю зашарівся, явно не очікуючи такого питання. Його обличчя почервоніло, а він почав запинатися:

– Е-е-е, я не знаю... можливо...

Вікторія, побачивши збентеження Ендрю, рішуче взяла ініціативу на себе і, посміхаючись, сказала:

– Так, мамо, разом. Нам буде зручно так.

Оксана засміялася, дивлячись на реакцію Ендрю:

– Ой, Вікторіє, ти завжди знала, чого хочеш. Ендрю, не хвилюйтеся, я жартую. Але добре знати, що Ви так відкрито до цього ставитеся.

Ендрю посміхнувся, трохи розслабившись:

– Дякую, пані Оксано. Я просто не звик до таких прямих запитань. Але... це приємно.

Вікторія поклала руку на плече Ендрю і підморгнула йому:

– Мама просто завжди була прямолінійною. І це добре, ми всі повинні бути такими.

Оксана знову засміялася і почала стелити ліжко:

– Добре, діти, тоді я вам постелю одне велике ліжко. Відпочивайте і набирайтеся сил на ранок.

– Дякую, мамо, – відповіла Вікторія, і разом з Ендрю вони пішли до кімнати, готуючись до ночівлі.

Ендрю, увійшовши до кімнати, не міг не помітити, як затишно і тепло там було. Він подивився на Вікторію і, усміхаючись, сказав:

– Твоя мама справді чудова. І я вдячний їй за гостинність.

Вікторія обійняла його і прошепотіла:

– Я теж. І я рада, що ми можемо бути разом, навіть у таких несподіваних ситуаціях.

Вони лягли спати, почуваючись ближче один до одного, ніж будь-коли раніше, готуючись до нового дня і нових викликів, які чекали їх попереду.

Вранці,Начало формы

Конец формы

ВВ повертаючись назад, Вікторія запропонувала Ендрю відвідати місце, де колись стояв будинок його діда. Коли вони нарешті приїхали до центру Погребища, Ендрю відчув дивне дежавю. Він бачив це місто лише на одній старій фотографії діда, та на фото з Інтернету, але все одно воно здавалося знайомим. На місці, де колись була хата діда Ендрю, тепер був багатоквартирний будинок. Вони прогулялися по старій вулиці, де колись ходив його дід. Ендрю зупинився і відчув, як сльози навернулися на очі:

– Тут він жив, – тихо сказав Ендрю, дивлячись на місце, де колись стояв будинок. – Тут почалося його життя, і я відчуваю, що частина мене завжди буде пов'язана з цим місцем.

Вікторія взяла його за руку, і вони стояли там, в тиші, відчуваючи зв'язок з минулим і шукаючи відповіді на питання, які стояли перед ними. Ендрю знав, що попереду ще багато труднощів, але тепер він був готовий зустріти їх з новою силою і впевненістю.