Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Продовження розділу 4

Ендрю найбільше в житті цінував свободу: не мав залежності від алкоголю, цигарок чи кави, і навіть військова служба не була винятком з цього ряду. Навіть навпаки – він з відзнакою закінчив військову академію та коледж, був завжди на кращому рахунку в армії – саме для того, щоб мати менше командирів, а більше підлеглих та більше свободи дій. І от ситуація: наказ потрібно виконувати, але ж він ламає весь уклад його теперішнього життя. На якусь хвильку навіть промайнула думка звільнитися з армії, але Ендрю швидко її прогнав: армія – це його життя. І саме в той час, коли він реально, як військовий потрібний своїй Батьківщині і батьківщині своїх предків, залишити армію – це вияв боягузтва, навіть зради:

– Ой, я ж так і не відвідав малу батьківщину діда, – згадав і промовив це вголос сам собі Ендрю.

Це збігалося з пропозицією Вікторії, тим більше іншої нагоди може не бути. Вирішено: він поїде з Вікторією на один день, в неділю, на Вінниччину до її мами і побачить Погребище, де жив колись його дід. Може це допоможе розвіяти його сумніви і прийняти якесь рішення… воно вже було в його голові, але він навіть собі боявся в цьому признатись не те, що Вікторії чи ще комусь.

Рано вранці у неділю Ендрю сидів на балконі своєї квартири, чекаючи Вікторію. Відчуваючи, як важкі думки огортають його, він намагався зосередитися на майбутній поїздці, сподіваючись, що вона допоможе йому знайти відповіді на питання, які не давали йому спокою.

Вікторія під’їхала на машині, він одразу помітив її і побіг вниз назустріч їй. Вона була одягнена в просте, але елегантне плаття, яке підкреслювало її природну красу. Її очі світилися теплотою і підтримкою, що додавало йому сил.

– Готовий? – запитала вона, підходячи до нього і торкаючись його руки.

– Так, готовий, – відповів Ендрю з легкою усмішкою. – Дякую, що запропонувала цю поїздку. Думаю, мені це дійсно потрібно.

Вони сіли в автомобіль, який Вікторія орендувала на вихідні. Дорога до Вінниччини була довгою, але мальовничою. Зелені поля, невеликі села і безмежний блакитний небосхил заспокоювали і надихали.

Ендрю дивився у вікно, слухаючи розповіді Вікторії про її дитинство, про її батьків і їхню маленьку хатинку в Спичинцях недалеко від Погребища. Він почувався частиною цієї історії, наче повертався до своїх коренів.

Вінницю об’їхали по окружній дорозі, не в’їжджаючи в саме місто. Так само, за знаком «Погребище», через кілька сотень метрів автомобіль звернув в поле в напрямку до Спичинець. Їхали жахливою дорогою: гранітна бруківка в багатьох місцях була відремонтована асфальтовими плямами, але машина постійно тряслася і часто підскакувала. Саме село було розташоване ніби в ямі, переважно на правому березі річки Рось. Дорога в селі була ще гіршою, Вікторія вела машину зі швидкістю 10–20 кілометрів на годину. Ендрю зачаровано дивився на верби, старенькі будинки, курей, качок, гусей і кіз: людей майже не було.

Вікторія провела його до будинку її матері, і вони були тепло зустрінуті. Мати Вікторії, Оксана, літня жінка з м'якою посмішкою і добрими очима, радо запросила їх до столу, заставленого традиційними українськими стравами. Обід пройшов у теплій і дружній атмосфері. Вони говорили про все: про життя в Україні, про війну, про Ендрю і його службу, про історію їхніх родів. Мати Вікторії виявилася веселою і доброю жінкою, і незабаром вони всі сміялися разом.

– Дякую вам за гостинність, – сказав Ендрю, встаючи з-за столу. – Для мене це велика честь бути тут.

– Ми завжди раді гостям, – відповіла Оксана, посміхаючись. – А коли гості ще й такі приємні люди, як Ви, це подвійна радість. До речі, Вікторія, ти не хочеш мені щось розповісти? – підморгнула вона доньці.

Вікторія трохи почервоніла і засміялася:

– Мамо, це не те, що ти думаєш. Ми просто друзі.

– Друзі? – підняла брови Оксана. – Знаєш, Віко, ти ніколи не приводила друзів чоловічої статі додому. Хіба що це дуже особливий друг, – жартівливо зазначила вона.

Ендрю не зміг стримати усмішки:

– Якщо Вікторія вирішила показати мене своїй мамі, значить, я дійсно особливий, – підхопив він жарт. – Хоча, чесно кажучи, я хвилювався, що не пройду оглядини.

– Оглядини? – з посмішкою запитала Оксана. – Ну що ж, здається, Ви пройшли перший тест – Ви вмієте жартувати. А як Ви ставитеся до української кухні?

– Я обожнюю українську кухню, – відповів Ендрю. – Борщ, вареники, деруни – все це неймовірно смачно. Ви не повірите перші свої деруни я приготував у 5 чи 6 років, я навіть не вмів писати рукописними буквами, тому рецепт, продиктований дідом, писав друкованими літерами.

Оксана сміялася:

– Добре, тоді другий тест – Ви повинні допомогти мені приготувати вареники, наприклад з вишнями. Це справжній виклик для майбутнього зятя.

Вікторія засміялася:

– Мамо, ти жартуєш. Ендрю, ти не зобов'язаний цього робити.

– Ні, я готовий. Якщо це допоможе мені отримати Ваше благословення, пані Оксано, я готовий до будь-яких випробувань, – він підморгнув Вікторії і додав, – після нашого знайомства ти ще ні разу не називала мене «Ендрю».

– Так, Андрійку.

Всі засміялися, і Оксана пішла на кухню, запросивши Ендрю з собою. Вони почали місити тісто, розкочувати його і робити начинки для вареників. Ендрю виявився талановитим учнем, і незабаром всі разом сиділи за столом, насолоджуючись свіжоприготовленими солодкими варениками з вишнями.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍