Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Дворецький киває, його обличчя кам’яне, але в очах — переляк.

— Так, ваша світлість.

Моя дружина має побачити, що цей дім належить їй. І що ті, хто насмілився її принизити, відповідатимуть за це.

Я повертаюся до Анастасії, її очі знову наповнюються слізьми, але цього разу — від шоку.

— Тепер усе буде інакше, — тихо кажу я, зустрічаючи її здивований погляд. — І ніхто більше не посміє тебе зневажати.

Анастасія підводить очі, її погляд насторожений і трохи розгублений. Я бачу, як вона відкриває рот, ніби хоче щось сказати, але вагається.

— Ви… ви зробили це заради мене? — її голос тремтить, а в очах з'являється проблиск надії.

Я перехоплюю її погляд і витримую паузу. Занадто довгу, щоб це було випадково. Її надія зникає так само швидко, як і з'явилася.

— У моєму домі повинен бути порядок, — кажу рівним, холодним голосом. — Хто не дотримується правил, той отримує покарання. І не важливо, хто це.

Її обличчя блідне, а плечі опускаються.

Я роблю крок назад, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Закінчуй свій сніданок, — кидаю через плече і виходжу з обідньої зали, не чекаючи відповіді.

У коридорі панує тиша, але я відчуваю, як мій пульс пришвидшується.

Не важливо, хто це.

Повторюю ці слова подумки, намагаючись переконати себе, що сказав правду.

Але чомусь у голові досі стоїть її розгублене обличчя і тихий голос, що запитує: "Ви зробили це заради мене?"

Я стискаю кулаки і продовжую іти, не дозволяючи собі думати про це далі.