Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 7. Перший бенкет

Вітольд

Я стою посеред головної зали й оглядаю простір, який за кілька днів перетвориться на місце для світського прийому. Сонячне світло пробивається крізь високі вітражні вікна, м’яко падаючи на мармурову підлогу.

— Зала має бути готова до вечора суботи, — звертаюся до старшого дворецького, який уважно слухає кожне моє слово. — Подбайте про те, щоб усе було бездоганно. Мені не потрібні виправдання. Тільки результат.

Він киває, трохи згорбившись, і записує кожне слово.

— Запросіть усіх впливових осіб, — додаю, і мій голос стає ще твердішим. — Я хочу, щоб усі знали: мій дім знову відкритий для гостей. Це буде найкращий прийом за останні роки.

— І, звісно… графиню Єлизавету? — дворецький обережно зводить погляд.

— Звісно, — відповідаю коротко.

Я спостерігаю, як він зникає за дверима, залишаючи мене наодинці зі своїми думками. Цей прийом — необхідність. Шлюб із Анастасією був холодною угодою, але він повинен закріпити мій статус, повернути мені силу й підтримку в очах вищого світу.

Це не данина традиції. Це стратегія.

Підготовка триває вже кілька днів, і я бачу, як слуги метушаться, прикрашаючи зали, розставляючи високі свічники та підбираючи найкращі вина з погребів.

Анастасія не знає, що чекає на неї.

Мені цікаво, як вона поводитиметься. Чи зможе тримати спину прямо, коли кожен погляд буде пронизливим і оцінювальним? Чи впорається вона зі світом, де не існує щирості, лише правила гри?

Мені не важливо, як вона почувається. Головне — щоб вона виконувала свою роль.

— І ще одне, — кидаю дворецькому, коли той повертається із записником. — Переконайтеся, що для княгині підготували відповідний одяг. Вона повинна виглядати… належним чином.

Він знову киває, і я бачу легкий сумнів у його очах. Можливо, він розуміє, що для Анастасії це буде важке випробування. Але це вже не моя турбота.

Моя дружина повинна навчитися виживати в цьому світі. Інакше вона стане ще однією помилкою, яку я не дозволю собі.

Я відкриваю двері обідньої зали й на мить зупиняюся на порозі. Анастасія вже сидить за столом, і, як тільки бачить мене, її великі очі округлюються від здивування. Вона, напевно, не очікувала моєї присутності.

Зізнаюся, мені цікаво, як вона відреагує. Останній тиждень ми майже не бачилися, і я давав їй звикнути до нового життя самостійно. Можливо, навіть трохи занадто самостійно.

— Ваша світлість… — її голос м’який, трохи невпевнений. Вона швидко опускає погляд і поправляє серветку на колінах.

Я проходжу до столу, повільно сідаю навпроти. Слуги миттєво з’являються з підносами.

— Наступного тижня ми приймаємо гостей, — кажу я, не даючи їй можливості розпочати розмову. — Це буде важлива подія для нашого дому.

Вона мовчить, обережно піднімаючи на мене погляд.

— Гостей? — питає тихо.

— Так, — відповідаю, беручи до рук келих вина. — Тобі потрібно виглядати й поводитися так, як личить княгині Волинській.

Її обличчя блідне. Вона злегка стискає пальцями край столу.

— Але… я ніколи не була на таких прийомах, — зізнається вона. — Я не знаю правил.

— Ти навчишся, — кажу сухо. — І зробиш це швидко.

Анастасія виглядає спантеличеною. Її невпевненість мене дратує, але водночас у цьому є щось… свіже. Її щирість відрізняється від удаваної люб’язності світських дам, які вже давно вміють приховувати свої справжні обличчя.

— Головне - не показуй свій страх, — додаю, спостерігаючи за її реакцією. — Якщо хочеш вижити в цьому світі, ніколи не дозволяй іншим бачити твою слабкість.

Вона киває, але я бачу, як її губи злегка тремтять.

— Можливо, мені варто трохи підготуватися…

— Безумовно, — перебиваю її. — І я подбаю про це. Завтра зранку на тебе чекатиме твій новий наставник. Він навчить тебе всього, що потрібно знати.

Її обличчя напружується, але вона нічого не каже.

Слуги ставлять перед нами страви, і я повертаюся до їжі. Вечеря минає в тиші, але я відчуваю її погляд на собі.

Можливо, їй цікаво, чому я тут сьогодні. Можливо, вона намагається зрозуміти, що я задумав.

Але вона не ставить жодних запитань. І це правильно. Бо відповіді на них я б усе одно не дав.

Анастасія мовчки їсть, хоч я бачу, як вона відводить погляд кожного разу, коли наші очі зустрічаються. Її рухи стримані, майже напружені. Можливо, вона хоче щось сказати, але не наважується.

— Ти виглядаєш пригніченою, — зауважую, відставляючи келих. — Прийом — це не покарання.

Вона ледь помітно здригається від моїх слів.

— Просто… я не знаю, чого ви від мене очікуєте, — каже тихо. Її голос сповнений хвилювання, але вона намагається тримати себе в руках. — Я ніколи не була в подібних ситуаціях.

— Очікую, що ти виконаєш свою роль, — кажу я рівним тоном. — Як і належить княгині.

Анастасія підводить голову, і я бачу, як у її очах з’являється блиск. Впертість? Чи, можливо, гнів?

— Роль… — повторює вона, і в її голосі звучить гірка нотка. — Я маю грати роль у власному житті?

— Саме так, — мій голос твердий. — Усі ми граємо ролі, Анастасіє. І ті, хто цього не розуміє, зазвичай не витримують довго.

Вона на мить замовкає, дивиться в тарілку, ніби намагається щось осмислити.

— І яка ваша роль, князю? — питає вона раптом, піднімаючи на мене погляд. Її слова звучать тихо, але вони пронизують, як стріла.

Я нахиляюся вперед, наші погляди змикаються.

— Та, що дозволяє мені вигравати будь-яку гру.

Вона затримує подих, і я бачу, як її пальці стискають край серветки. У її очах знову з’являється той самий блиск, але тепер це вже виклик.

— І я - частина цієї гри? — питає вона, не відводячи погляду.

— Безумовно, — відповідаю холодно. — Але я завжди граю, щоб перемагати.

Настає тиша. Вона знову опускає голову, але я бачу, що моя відповідь її зачепила.

— Дякую за щирість, — каже вона, і в її голосі вже немає страху. Лише прихована гіркота.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍