Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 6.1

Вітольд

Проміння ранкового сонця пробивається крізь важкі штори, і я розплющую очі. Єлизавета мирно спить, обіймаючи мене, її голе тіло тепле й розслаблене. Але моя перша думка – не про неї. Перед очима одразу постає образ Анастасії. Як вона вчора завалилася в мої покої під час нашої близькості. Її розгублене, перелякане обличчя, великі очі, повні жаху та сорому.

Я хмикаю. Картина була варта того. Її щоки горіли, губи тремтіли, а коли я крижаним голосом наказав забиратися, вона метнулася геть, мов сполохана лань. Маленька, наївна дружина, яка, мабуть, і уявлення не має, що таке справжнє подружнє життя.

Єлизавета ворушиться, проводить рукою по моїх грудях і ліниво всміхається:

— Ти над чимось задумався, коханий?

— Це не твоя справа, – відповідаю байдуже й відсуваю її руку.

Встаю, накидаю халат, і прямую до вікна. Маєток ще дрімає, але мене не полишає думка: що зараз робить Анастасія? Як вона почувалася після того, що сталося? Чи плакала? Чи заснула взагалі тієї ночі?

Це не має мене хвилювати. Але, чорт забирай, чомусь хвилює.

— О, не будь таким похмурим, — тягне Єлизавета, сідаючи на ліжку й притримуючи ковдру біля грудей. Її очі блищать хитрим вогником. — Не скажеш, про що думаєш?

Я стою біля вікна, вдивляючись у сад. Її голос звучить мелодійно, але мене дратує цей тон, яким вона намагається проникнути в мої думки.

— Нічого важливого, — кидаю холодно, навіть не повертаючи голови.

— Невже? — вона зводиться на ноги, ковдра ковзає додолу, залишаючи її тіло оголеним. — Це через неї?

Я обертаюся.

— Що ти маєш на увазі?

— О, ти чудово знаєш. — Єлизавета наближається до мене, її стегна плавно рухаються, кожен крок сповнений упевненості. — Твоя нова дружина. Мала нещасна княгиня, яка випадково впала сюди в найцікавіший момент.

— Не драматизуй, Лізо, — кажу, але в голосі з’являється жорсткість.

— Драматизувати? — її сміх звучить різко, майже колючо. — Це було видовище. Тільки уяви, що вона подумала. Мабуть, вирішила, що ти справжнє чудовисько.

Я підходжу ближче, дивлюся їй просто в очі.

— Можливо, так і краще. Вона повинна зрозуміти, що цей шлюб — лише угода. Без емоцій і почуттів.

— Без емоцій? — Єлизавета торкається мого обличчя, її пальці ковзають по моїй щоці. — Тоді чому вона тебе хвилює? Чому ти зараз думаєш не про мене, а про неї?

Мені хочеться відштовхнути її, але я стримуюся. Її слова звучать занадто влучно, щоб їх просто проігнорувати.

— Вона мене не хвилює, — кажу, але навіть сам чую, як це звучить недостатньо переконливо.

Єлизавета усміхається, наче перемогла в цій невидимій грі.

— Бідолашна дівчина… Вона ж навіть не знає, у що вплуталася.

— Їй і не потрібно знати, — різко відповідаю. — Це моє життя, і я сам вирішую, хто в ньому важливий.

Вона зводить брови, але нічого більше не каже.

В голові знову спливає образ Анастасії. Її великі, здивовані очі й той момент, коли вона зустрілася зі мною поглядом.

Чорт. Вона не повинна мене цікавити. Але щось у ній… щось не дає мені спокою.

— Збирайся, Лізо, — кидаю, не озираючись на неї. — Я наказую готувати карету.

Вона завмирає, її усмішка зникає.

— Що? — Її голос наповнюється здивуванням і прихованим обуренням. — Ти хочеш, щоб я поїхала?

Я вже стою біля дверей, рука на важкій бронзовій ручці. Повертаюся до неї, холодно дивлячись у її розгублені очі.

— Саме так.

— А як же сніданок? — вона робить крок уперед, обмотавшись ковдрою. — Ми завжди снідали разом, Вітольде!

— Це було раніше, — відрізаю, і в моєму голосі немає жодної теплини. — Тепер у мене є дружина. Не забувай про це.

Її очі спалахують обуренням, вона стискає губи.

— Дружина, яка боїться тебе і не знає, що робити з цією роллю? Дружина, яка навіть не рівня тобі, Вітольде!

— Це не має значення, — відповідаю спокійно. — Її місце поруч зі мною, і я не дозволю, щоб її тут зневажали.

Ліза хитає головою, її погляд стає крижаним.

— Рано чи пізно ти пошкодуєш про це рішення.

Я мовчу. Відчиняю двері й кидаю через плече:

— Карета буде готова за десять хвилин.

Я розвертаюся й виходжу з покоїв, залишаючи її саму. Відчуваю на собі її палаючий погляд. Але я не зупиняюся.

Я йду коридорами маєтку, і з кожним кроком моє роздратування лише зростає. Дім, який я будував роками, повинен бути під повним контролем. Але сьогодні я відчуваю, що десь допустив слабкість. І ця слабкість — її ім’я Анастасія.

Раптом мій слух ловить перешіптування за рогом. Я зупиняюся і прислухаюся.

— Бачила її сьогодні? — зневажливий жіночий голос. — Заплакана, як дитина. Мабуть, усвідомила, що їй тут не місце.

— Що князь у ній знайшов? — сміється інша. — Дивна якась. А графиня Єлизавета — зовсім інша справа. Гідна його.

— Та ця дівчинка довго не витримає. Князь і сам, напевно, шкодує, що взяв її.

Моє терпіння лопається. Я різко повертаю за ріг, і слуги миттєво замовкають, побачивши мене. Їхні обличчя бліднуть, і я бачу страх у їхніх очах. Але я не кажу ні слова.

Швидко йду до обідньої зали й зупиняюся на порозі. Анастасія сидить за величезним столом. Її плечі опущені, погляд зосереджений на тарілці, в якій їжа залишилася недоторканою. Її очі червоні від сліз. Вона навіть не помічає мого приходу.

— Анастасіє, — кажу низьким голосом, і вона здригається. Її великі, вологі очі піднімаються до мене. На мить ми просто дивимося одне на одного, поки я не помічаю, як тремтять її руки.

Я стискаю зуби, розлючений до межі. Не на неї — на цих слуг, які посміли зневажити мою дружину.

— Сюди! — гукаю голосно, і за мить з’являється старший дворецький. Він низько вклоняється, але я бачу, що він уже здогадується, що буде далі.

— Усіх, хто дозволив собі принизити княгиню, негайно покарати! — мій голос розкатується громом по залі. — Винних випороти різками. І нехай це стане уроком для решти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍