Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

квітів безліч — всі вони Краси твоєї тайні крадуни. 100 Безтямна Музо, де твоє сумління, Чом ти забула про свою могуть? Чи не розтринькуєш свій дар і вміння На золото непотріб обернуть? Прийди, спокутуй втрачені безплідно, Змарновані безцільно творчі дні, — Співай на вухо, що оцінить гідно І позаписує твої пісні. Оглянь обличчя пристрасті моєї, Чи там якої зморшки ще нема, А якщо є — зганьби Часу трофеї, Ще й так, щоб зневажалися всіма; Моїй любові дай надчасну славу — І зламлеш Часові косу іржаву. 101  О Музо, повернись до правди знов, Тобі в красі шукати правди личить; Правдиву оспівай мою любов — Тоді й тебе та пісня возвеличить. Чи, може, скажеш, що святій красі І правді не потрібні барвні шати, Оздоби злотні в чистоти ясі, І що любов не треба величати? Ні, не мовчи! Тобі дано могуть — Тож так зроби, щоб у правдивім слові Перетривав віки, які грядуть, І золоті гробниці дух любові. Я вчу тебе, як оспівать красу, Щоб їй не знати підступів часу. 102

Моя любов себе не афішує,

Але міцніє, наче скритий жар: Той почуттями власними торгує, Хто виставляє їх, немов товар. Я озивавсь хвалою голосною, Любові нашій я складав пісні: Так соловей виспівує весною, Та мовкне, як прийдуть дозрілі дні. Коли настане літо щебетливе, Його не чути ні вночі, ні вдень, Бо приїдаються старі мотиви В немовкнучому галасі пісень. Навчившись в пташки мудрого звичаю, Щоб не набриднути, я замовкаю. 103 О, скільки Муза творить барахла! Якою жалюгідною ціною Для тебе стане вся моя хвала, Зіставлена з твоєю явиною! Не лай мене, що так пишу! Поглянь У дзеркало, і те, що там постане, — Твій образ, непохопний для писань, — Перо моє знеславить окаянне. Скажи, хіба не грішник той митець, Що, прагнучи оздобити хвальбою, Лише спотворює сяйний вінець Твоїх достоїнств — гарний сам собою? Тож краще за віршовання моє Тобі покаже люстро, хто ти є. 104 Твоя краса не зблякла ні на йоту, Хоч відтоді вже три зими пройшло, Як я спізнав твою сяйну істоту, Твоє неткнуте зморшками чоло; Трьох квітнів пахощі згоріли тричі В огні трьох літ, що згасли восени, Але і нині на твоїм обличчі Панує свіжість ранньої весни. Ах, врода — стрілочка на циферблаті, Вона також на місці не стоїть. Твій вид незмінний? Чи, чуттям пойняті, Обманюються очі мимохіть?