Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

У серце, збайдужіле від страждань; Хай після ночі, як ревло й гриміло, Світанок не надходить, наче твань. Покинь одразу! Не тоді, як долі Мене повалить прикрощів крутіж: Я хочу, щоб найгірший вирок долі Прийшов найпершим — нині, чимскоріш, Щоб, втративши тебе, всі інші втрати Я міг дрібними збитками назвати. 91 Той має рід шляхетський, той — знання, Той — силу, той — уміння, той — скарбону, Той — сокола, собаку і коня, І кожен має з того честь законну, І кожен поважає статок свій, І задоволення плекає власне; А в мене інша міра — мрія мрій — Зібрав я все в клейнод, який не згасне. Любов мені дорожча за майно, За псів, за верхівців, за пишні шати, За родоводу славного ймено — Мене ніщо не може так втішати І так ніщо не може вознести Чи звергнути отак з небес, як ти! 92 Не ждуть мене ні горе безіменне, Ні мертві дні й літа без майбуття, Бо ж як помре твоя любов до мене, Тоді закінчиться й моє життя. Я не боюсь найтяжчого удару, Коли найменший рве життя моє. Навік залежний од твойого чару, Я є, допоки ти у мене є. Мінливим норовом ти не погубиш Мене, допоки вірний ти мені: Яка то втіха — знати, що ти любиш, Яке то щастя — вмерти в тім знанні! Однак чи є десь ідеал без плями? А що, як лжа закралась поміж нами? 93 Ти справді мій — чи, може, я ману Правдивою вважаю явиною: Зі мною — образ твій, та не збагну, Де твоє серце, — може, й не зі мною? У погляді немилі відбиття Знаходить фальш прихована й глибока; Ти ж дивишся привітно, як дитя, Сама солодкість сяє з твого ока. Тебе творивши, небо невтайки Дало тобі любові лик, як маску, — Хоч би які були б твої думки, Твій вид виказувати має ласку. Мов Єви яблуко, краса твоя, На що ж вона росте — не знаю я. 94 Хто зла не чинить, хоч велика сила У нього є, хто іншим міць дає І сам стоїть проти спокус, мов брила, Являючи добром єство своє, Той має право бути в ореолі, Змножати блага з власної руки, Він — пан свого лиця й своєї долі, Йому годяться інші в служники. Здорова квітка, доки прийде стужа, Красою сяятиме довгі дні; Якщо ж вона червива і недужа, її затьмарять бур'яни брудні. Та гірше бур'яну смердять лілеї, Що надять хробів до краси своєї. 95 Як