Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

А подумки, бо слово, далебі, Забарніше, ніж почуття любові. Шануй всіх інших за слова, мене ж — За ті думки, що в слові не знайдеш. 86 Чи так його поезії вітрила Від подуву твойого понесло, Що мої мислі зрілі тьма накрила, В гріб обернувши їх ясне живло? Чи дух, який його здіймає вище За рівень смертних, омертвив мене? Та ні, його нічне й містичне грище Мій вірш не переможе й не зітне! Ні він, ані його мара-дорадця, Що сил йому дає під ніч глуху, Не можуть, як звитяжці, вихваляться, Що я заслаб і змовкнув од страху. Я лиш тоді запав у без'язиччя, Як вірш його явив твоє обличчя. 87 Прощай, мій скарбе, й сам себе храни, Собі ціну спізнав ти досконало; Тієї я не варт і півціни, Що не було моїм, моїм не стало. Та й чим ти мій? Лиш тим, що сам мені Подарував клейноди свого раю? Але багатства ті надгородні — Як незаслужені — я повертаю. Ти, що не знав собі ціни колись, В моїй особі помилився, мабуть, Свій скарб собі вертаєш — подивись: Змудрілого сяйливість власна вабить! Ти був, як сон облесний. Вже не сплю: Я тільки в сні був рівня королю. 88 Як ти захочеш кепкувати з мене, Сам проти себе я почну війну І доведу, що ти — єство блаженне, Хоч і зрадливе; щось таке я втну Про вади втаєні, таке накою, — І, звісно, буде в тім вина моя, — Що, втративши мене, звитяжцем з бою Ти вийдеш, але виграю і я, Бо прикрощі, яких зазнати мушу, Щоб довести, що ти мене зборов, Вертаються мені, як щастя, в душу Сторицею — така моя любов: Я оберну на радість власну шкоду — Від тебе кривду й біль — тобі в догоду. 89 Як хоч, звали на мене всю вину За власну зраду — я готов до сплати; А хоч, клишею обізви — почну Ту ж мить, не протестуючи, кульгати. Та все ж не можеш ти, душе моя, Мене принизити й наполовину Так низько, як це можу тільки я, Надавши форми бажаному чину. З твоєї волі я ім'я твоє Не вимовлю, ясновельможне й чуле: Хулитиму я власне житіє, Як трапиться згадати про минуле. З ненавистю твоєю я в ладу: За тебе проти себе я піду. 90 Що ж, зненавидь мене, та вже сьогодні, Як світ, що злобній долі рідний брат, Готов мене зіпхнути до безодні, Та не приходь, як втрата після втрат, Щоб вдарити в уже змертвіле тіло,