Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

81 Чи відспіваю я тебе, чи ти На погреб мій прийдеш в німій жалобі, Тебе не в змозі смерть перемогти, Мене ж поглине забуття во гробі. Твоє ім'я безсмертне, а моє Навіки одійде в простори тьмаві; Мене земля в собі навік зав'є, А ти схоронений в людській уяві, Твій монумент — оці живі слова, Що їх читати будуть покоління Ще не зачаті; дух твого єства Не знатиме ні забуття, ні тління. Ти житимеш — така цих слів могуть — Допоки люди на землі живуть. 82 Раз ти не в шлюбі з Музою моєю, Воно й не гріх вітати кожен твір, Ба навіть недолугу ахінею, Тобі присвячену, але повір: Якщо — сам відаючи пречудово Неописанність власної краси — Жадаєш ти, щоб нове й свіже слово Тебе вписало в ці нові часи, Шукай його не в тих, що пишуть оди, Вправляючись в риториці нудній, Бо лиш твій друг, а не служитель моди Правдиво намалює образ твій. їх фарба добра на безкровні щоки — Для тебе ж зайві з фарбами мороки. 83 Не фарбував ти лиць і брів собі, То ж думав я, що ти — цінитель вроди — В безплідній поетичній похвальбі Ніякої не маєш насолоди. Тому й мовчав я, щоб пустих похвал Знов не приносити у дань любові, Щоб ти — живий, правдивий ідеал — Сам показав, де лжа в сучаснім слові. І, хоч мовчав я, ти мене не гань, — В моїм мовчанні більше слави й тями, Ніж в галасі фальшивих вихвалянь, Що тягнуть не до сонця, а до ями. Світ, що в одному оці маєш ти, І двом співцям твоїм не осягти. 84 Чи більше й глибше хтось сказати може За просто сказане — що ти є ти? Чи є таке єство сяйливе й гоже, Що впорівень з тобою може йти? Перо мистецьке прагне до омани: Воно до правди — слави додає, Та славним тільки той напевно стане, Хто правду скаже про єство твоє. Хто твір природи скопіює вміло, Твої прикмети передасть живцем, Той, сотворивши невмируще діло, Назавжди стане визнаним митцем. Хай не торкне тебе хвальба лукава, Бо гірше від проклять брехлива слава. 85 Працюють рівно пера золоті, Тобі співці виспівують хвалеби, А я мовчу в тім гамірнім гурті, Я їх словами думаю про тебе. На кожну з їх шліфованих подяк — Пісень, що мають поблиск політури, «Амінь» співаю, мов невіглас-дяк, Неграмотний служник літератури. «Так, так», — кажу на похвали тобі, Щось додаю від себе, та не в слові,