Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

– А де ж вони?

– Складені в крематорії. У нас обмаль вугілля. Запаси потрібні для наших власних людей.

– Прокляття! Як же нам їх позбутися?

– Люди в паніці. Не розуміють, що їм кажуть. Може, справа піде, якщо вони почують запах?

– Запах?

– Запах їжі. Запах чи вигляд їжі, може, цим їх вдасться виманити.

– Маєте на увазі – притягти сюди казан?

– Точно. Обіцянки на них не діють. Треба, щоб вони самі побачили.

Нойбауер кивнув.

– Це реально, ми ж нещодавно саме отримали кілька казанів, які можна перевозити. Накажіть, хай візьмуть один. Чи навіть два, один з кавою. Харчі вже готові?

– Ще ні. Але один казан, думаю, набрати можна, зі вчора щось мало лишитися.

Казани привезли і поставили на вулиці, десь за двісті метрів перед тлумом на плацу.

– Завезіть один у Малий табір і зніміть покришку, – командував Вебер. – Якщо вони рушать до нього, потрохи везіть його назад, сюди.

– Нам треба змусити їх рухатися, – сказав він Нойбауерові. – Щойно вони підуть з плацу для переклички, зігнати їх, куди треба, буде не проблема. Це завжди так. Хочуть залишатися там, де спали, бо там з ними нічого не сталося. Для них це своєрідна безпека. Усього решти вони бояться. Але щойно почнуть рухатися, підуть і далі. Поки що везіть сюди лише каву, – скомандував він. – І не забирайте казан, розливайте каву! Роздайте її прямо там.

Казан з кавою завезли просто в натовп. Один із капо набрав черпак рідини і вилив найближчому чоловікові на голову. Це був старий із сивою закривавленою бородою. Тепер борода зафарбувалась у коричневий. Третя переміна.

Старий підвів голову і заходився злизувати краплі. Його вузлуваті руки шурали по голові. Капо підніс йому до рота черпак із рештками.

– Пий! Кава!

Старий відкрив рот. Раптом його шия запрацювала. Руки зімкнулися довкола черпака, він ковтав і ковтав, він став лише ковтками і сьорбанням, його обличчя сіпалося, він тремтів і ковтав.

Це бачив його сусід. Другий, третій. Вони піднімалися, підставляли роти й руки, штовхалися, намагалися видерти черпак, висли на ньому, купа рук і голів.

– Ей! Прокляття!

Капо не міг відібрати черпак. Він смикав і товк ногами, обережно позираючи назад, туди, де стояв Нойбауер. Інші тим часом позводилися на ноги і посхилялися над гарячим казаном. Вони поопускали голови низько над рідиною й намагалися черпати її руками.

– Кава! Кава!

Капо відчув, що черпак відпустили.

– Припиніть! – кричав він. – Підходьте по черзі!

Це не допомагало. Натовп неможливо було стримати. Люди нічого не чули. Запах так званої кави, чогось теплого і питного, змусив їх сліпо накинутися на казан. Вебер мав рацію: там, де вже не реагував мозок, панував шлунок.

– А тепер повільно перетягайте казан, – скомандував він.

Це не вдавалося, казан обступили зусібіч. Обличчя одного з наглядачів витяглося від здивування, і він поволі впав. Натовп збив його з ніг. Він замахав кінцівками, наче плавець, і ковзнув на землю.

– Зробіть клин! – командував Вебер.

Вартові й табірна поліція вишикувались.

– Уперед! – крикнув Вебер. – На казан! Витягніть його!

Вартові відштовхували людей і проривалися в натовп, урешті їм вдалося створити довкола возика кордон і зрушити його з місця. Казан уже майже спорожнів. Плече до плеча вони виштовхували його геть. Натовп ішов услід. Руки намагалися пролізти під руками, дістатися над плечима. Раптом хтось зі зголоднілого натовпу побачив іще один казан, який стояв обабіч, і, похитуючись, гротескно кинувся на нього. Інші за ним. Але Вебер це передбачив – казан був оточений кремезними людьми і відразу почав рухатися в потрібному напрямку. Натовп теж. Коло казана з кавою залишилося кілька людей, руками вони визбирували рештки кави. Коло тридцяти осіб лежали на землі, у них не було сил підвестися.

– Тягніть їх сюди, – командував Вебер, – і перекрийте вулицю, щоб вони не повернулися.

Плац був весь загиджений людським брудом, але тут минула ніч спокою. А це було багато. Вебер мав досвід. Він знав: щойно відступить напад голодного безумства, натовп, мов хвиля, намагатиметься повернутися назад.

Відсталих гнали вперед вартові. Вони ж тягли трупи. Мертвих було лише семеро. На етапі залишилися останні п’ятсот найвитриваліших.

На виході з Малого табору кільком людям удалося втекти. Вартові, обтяжені немічними і трупами, не могли за ними вгнатися. Троє найсильніших побігли назад, вони дісталися бараків і смикали за двері. У 22-му бараці ті відчинилися, і втікачі залізли всередину.

– Стій! – закричав Вебер, коли вартові спробували їх наздогнати. – Всі сюди! Тих трьох заберемо потім. Стежте за цими! Решта вертається.

Натовп рухався дорогою вниз. Казан з їжею спорожнів, і, коли спробували сформувати групи для відправки, в’язні повернули назад. Але це вже були не ті люди, що досі. Раніше вони становили монолітний блок за межею розпачу, і це додавало їм тупої сили. А тепер голод, харчі й рух відкинули їх назад у відчай – у них знову тріпотів страх, вони наче здичіли й ослабли, це більше не була маса, а купа окремих людей, кожен із рештками власного життя, і це робило їх легкою здобиччю. До того ж вони більше не були стиснуті на малій площі, більше не трималися разом. І більше не були силою. Люди знову відчували голод і біль, вони почали коритися.

Частину з них відрізали вище, частину перехопили дорогою назад, решту затримав Вебер зі своїми людьми. Били лише по тілах, голів не чіпали. Поволі групи формувалися. Заціпенілі, вони стояли по четверо в ряд, трималися один за одного, аби не впасти. Між міцніших чіпляли одного при смерті. Здалеку, коли не знати, що тут відбувалося, можна було подумати, що це весела захмеліла ватага. Раптом дехто почав співати. Вони втупилися очима перед себе, позадирали голови і, підтримуючи інших, затягли пісню. Їх було небагато, спів був уривчастий. Вони перетинали великий плац для переклички, минали вишикувані робочі команди і виходили у ворота.

– Що вони співають? – спитав Вернер.

– Пісню для покійних.

Троє втікачів причаїлися у 22-му бараці. Вони проштовхнулися так далеко, як лише змогли. Двоє частково залізли під нари. Голови були сховані, а ноги стирчали й тремтіли. Тремтіння пробігало тілами, зупинялося на мить і починалося знову. Третій, із блідим, мов полотно, обличчям, витріщався на мешканців барака.

– Сховати… людина… людина… – Він повторював і повторював це і тикав собі пальцем у груди. Це були єдині слова німецькою, які він знав.

Вебер розчахнув двері.

– Де вони?

Він стояв при вході разом із двома вартовими.

– Я кого питаю? Де