Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

Ніхто не відповів.

– Староста секції! – крикнув Вебер.

Берґер вийшов вперед.

– Барак номер 22, секція… – почав рапортувати він.

– Заткайся! Де вони?

У Берґера не було виходу. Він знав, що втікачів знайдуть за кілька хвилин. А ще він знав, що барак у жодному разі не можна обшукувати. Тут ховалися два політичні в’язні з робочого табору.

Він підняв руку, аби показати в кут, але один із наглядачів, який дивився повз нього, його випередив.

– Он вони! Під ліжком!

– Витягніть їх!

У переповненому приміщенні здійнялася веремія. Наглядачі тягли втікачів із-під нар за ноги, мов жаб. Ті хапалися за ліжка і повисали в повітрі. Вебер наступав їм на пальці, вони тріщали. Руки відпустилися. Обох утікачів висмикнули. Вони не кричали. Їх тягли по брудній підлозі, а вони тихо й дуже високо стогнали. Третій, із білим обличчям, устав сам і пішов за ними. Його очі були мов великі чорні діри. Він ішов і дивився на в’язнів, а ті відводили погляди.

Вебер стояв перед входом, широко розставивши ноги.

– Свині, хто з вас відчинив двері?

Ніхто не зголошувався.

– Усім вийти!

Вони вийшли з барака. Надворі вже чекав Гандке.

– Староста блоку! – гарчав Вебер. – Був наказ зачинити двері! Хто відчинив?

– Двері старі, пане штурмфюрере, втікачі зірвали замок.

– Дурниці! Як би вони таке зробили? – Вебер схилився над замком. Той висів у згнилому дереві. – Негайно поставити новий замок! Це мало бути зроблено давно! Чому замок досі був у такому стані?

– Двері ніколи не зачиняють, пане штурмфюрере. У бараках немає параші.

– Байдуже. Подбайте про це.

Вебер розвернувся і пішов дорогою вгору, за втікачами, які вже не опиралися.

Гандке дивився на в’язнів. Вони думали, що їх чекає один із його нападів люті. Але нічого не сталося.

– Барани, – почав він, – щоб повичищали звідси весь бруд.

А тоді обернувся до Берґера:

– Бачу, ви б не дуже хотіли, аби барак докладно обшукували, га?

Берґер не відповів. Він незворушно дивився на Гандке. Той коротко реготнув.

– За дурня мене маєте? Я знаю більше, ніж ти думаєш. І я ще вас дістану! Всіх! Усіх вас, зарозумілих політичних ідіотів, второпав? – погрозливо мовив він і пішов за Вебером.

Берґер обернувся. За ним стояв Ґольдштайн.

– Що він хотів цим сказати?

Берґер знизав плечима.

– Хай там що, треба негайно повідомити Левінські. І переховати його людей. Можливо, у 20-му блоці. 509 знатиме, що там і як.

18

Низько над табором висів густий ранковий туман. Вартові вежі й палісади годі було розпізнати. Якийсь час здавалося, що концентраційного табору більше немає, що туман оманливою свободою розчинив паркан – треба просто піти далі, аби переконатися: нічого цього не існує.

Тоді почулися сирени, а незабаром і перші вибухи. Вони м’яко з’являлися з невідомості й не мали ані напрямку, ані походження. Це могло бути в повітрі, за горизонтом чи в місті. Вибухи лунали довкола, мов громи багатьох далеких гроз, а біло-сіра ватяна безкінечність приховувала їхню загрозливість.

Потомлені мешканці 22-го барака куняли на ліжках і в проходах. Вони мало спали і страждали від голоду; попереднього вечора довелося вдовольнитися лише рідкою зупою. На бомбардування майже не зважали. Воно було вже їм відоме, тож стало частиною їхнього існування. Але до того, що виття раптом посилиться і закінчиться нечуваним вибухом, ніхто готовим не був.

Барак захитався, як від землетрусу. До гучного шуму від стрясання додався дзенькіт розбитих шибок.

– Вони бомбардують нас! Бомбардують нас! – кричав хтось. – Випустіть мене! Випустіть звідси!

Зчинилася паніка. Люди падали з ліжок. Хтось намагався злізти додолу, зачіпався за сусідів знизу і плутався в купі кінцівок. Сипалися удари безсилих рук, напівживі черепи шкірили зуби, а перелякані, глибоко запалі очі тупо дивилися перед себе.

У цьому було щось потойбічне, наче все відбувалося в абсолютній тиші; шум бомб і зенітних гармат був настільки сильний, що цілком перекривав лемент усередині барака. Відкриті роти кричали, але звуку не було, ніби вони оніміли від страху.

Земля здригнулася від другого вибуху. Паніка посилилася, сполохані люди рятувалися втечею. Ті, хто ще міг ходити, продиралися в проходах крізь натовп; інші відсторонено лежали і витріщалися на своїх товаришів, на їхні беззвучні жести, наче були глядачами пантоміми, яка їх самих уже не стосувалася.

– Зачиніть двері! – крикнув Берґер.

Було надто пізно. Вони розчахнулися – і перша купа скелетів висипала в туман. За нею інші. Ветерани сиділи у своєму кутку і мусили докладати зусиль, аби і їх не винесло назовні.

– Залишайтеся тут! – кричав Берґер. – Вартові стрілятимуть!

Втеча тривала.

– Лягай! – кричав Левінські.

Попри погрози Гандке він ночував у 22-му бараці. Цей варіант йому видавався таки безпечнішим, у переддень у робочому таборі чотири в’язні із прізвищами на літери Г і К попалися спецкоманді Штайнбреннера, Бройєра і Німанна й опинилися в крематорії. Ціле щастя, що пошуки були бюрократизовані. Літери Л Левінські вирішив не чекати.

– Лягай на землю! – кричав він. – Стрілятимуть!

– Геть звідси! Хто хоче залишатися в пастці?!

Серед шуму і лементу надворі вже лунали постріли.

– Он! Починається! Всі на землю! Лягай! Кулемети небезпечніші за бомби!

Левінські помилився. Після третього вибуху кулеметні черги припинилися. Вартові поспіхом утікали з веж. Левінські виповз із дверей.

– Небезпека минула! – кричав він Берґерові просто у вухо. – Есесівці зникли!

– Залишаємося всередині?

– Ні, це нас не врятує, тут нас може засипати, ще згоримо до лиха.

– Виходьмо! – кричав Майєргоф. – Якщо розбомбить колючий дріт, ми зможемо втекти!

– Заткни пельку, ідіоте! У цьому костюмчику вони тебе зловлять і пристрелять.

– Ну ж бо, всі надвір.

Вони проштовхувались у двері.

– Триматися купи! – кричав Левінські. Він ухопив Майєргофа за барки. – Впореш дурницю, я своїми руками тобі шию переламаю, чуєш мене? Ідіот клятий, думаєш, нам треба зараз ризикувати? – Він тряс його за куртку. – Зрозумів? Чи скрутити твою шию зараз?

– Дай йому спокій, – втрутився Берґер. – Він нічого не зробить. Він заслабкий, і я за ним пильную.

Вони лягли поруч із бараком, достатньо близько, аби в клубах туману бачити темні стіни. Здавалося, ті димляться від невидимого вогню. Отак вони й лежали, притиснуті до землі величезними гуркотливими лапами, і чекали наступного вибуху.

Але його не було, шуміла лише зенітка. Незабаром бомби стихли і з боку міста. Натомість чіткіше долинав тріск кулеметів.

– Стріляють тут, у таборі, – сказав Зульбахер.

– Це СС. – Лєбенталь підвів голову. – Раптом вони поцілили в казарми і Вебер з Нойбауером мертві?

– Це була б надто велика удача, – втрутився Розен. – Такого не буває. У тумані вони не могли стріляти прицільно. Може, поцілили