Еріх Марія Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Часи, коли народитися, не обирають. Життя героїв Ремарка, як і його самого, припало на лихоліття. Війна, що ламає долі, втрата ілюзій, еміграція, хиткість та безнадія… Але, незважаючи на будь-які випробування, люди не втрачають ані мужності, ані внутрішньої сили та залишаються спроможними на самопожертву, справжню дружбу та велике кохання…
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…

ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК

І

У контору фірми надмогильних пам’ятників «Генрих Кроль і сини» зазирає сонце. Стоїть квітень 1923 року, і наші справи йдуть добре. Весна не залишила нас напризволяще, ми жваво торгуємо, правда, собі на збиток, але що можна вдіяти — смерть невблаганна, від неї не захистишся, а людська скорбота потребує надгробків: з пісковика, з мармуру, а коли почуття провини чи спадщина великі — навіть з коштовного чорного шведського граніту, полірованого з усіх боків. Осінь і весна — найсприятливіший час для торгівлі предметами скорботи: тоді помирає більше людей, ніж влітку і взимку; восени — тому, що сили засинають, а весною — тому, що вони прокидаються і спалюють ослабле тіло, як надто товстий ґніт надто тонку свічку. Так, принаймні, каже наш найкращий агент Ліберман, грабар міського кладовища, а кому ж про це знати, як не йому? Ліберманові вісімдесят років, він поховав понад десять тисяч покійників, за комісійні від продажу надмогильних пам’ятників купив собі над річкою будиночок з садком та заводдю на форель, і професія зробила його гірким п’яницею. Єдине, що він ненавидить, це міський крематорій, бо вважає його нечесним конкурентом. Ми теж не можемо його терпіти. Адже на урнах нічого не заробиш.

Я дивлюсь на годинник. Незабаром обід, а сьогодні субота, тому треба кінчати. Я закриваю друкарську машинку, відношу за ширму ротатор «Престо», відсовую вбік взірці каменів і виймаю з фіксажу фотографії пам’ятників полеглим на війні та художніх надмогильних прикрас. Я не лише рекламіст, художник і бухгалтер фірми, а й уже понад рік — єдиний службовець контори.

Я з насолодою виймаю з шухляди чорну бразильську сигару. її дав мені вранці комівояжер Вюртемберзької фабрики металевих виробів, щоб потім накинути нам партію бронзових вінків; отже, сигара добра. Я шукаю сірники, але, як майже завжди, їх немає під рукою. На щастя, в грубці ще жевріє вугілля. Я скручую десятимаркову асигнацію і припалюю з грубки сигару. Власне, в кінці квітня вже немає потреби опалювати приміщення — все це вигадки мого хазяїна Ґеорґа Кроля. Він вважає, що коли людям, яких спіткало горе, доводиться платити гроші, то в теплій кімнаті вони роблять це охочіше, ніж у холодній.

Скорбота — це вже й так своєрідне замороження душі, а коли в покупця ще й мерзнуть ноги, то годі й думати про те, що візьмеш з нього добрі гроші. А перед теплом ніщо не встоїть, навіть гаманець. Тому наша контора завжди жарко натоплена, і нашим агентам якнайсуворіше наказано ніколи не вкладати угод на кладовищі, в холодну погоду або в дощ, а тільки в теплій кімнаті і по змозі на повний шлунок. Скорбота, холод і голод — погані партнери в торгівлі.

Я шпурляю в грубку рештки асигнації і випростовуюсь. У цю мить я чую, як у будинку напроти відчиняється вікно. Мені не треба виглядати, аби дізнатися, що там таке. Я обережно нахиляюсь над столом, ніби хочу щось зробити біля машинки, і крадькома зазираю в маленьке люстерко, поставлене так, щоб можна було стежити за вікном. Це, як завжди, Ліза — дружина різника Вацека. Вона щойно встала і тепер позіхає та потягується гола біля вікна. Вулиця стара, вузька, і ми можемо бачити Лізу, а вона — нас. Ліза тому й стоїть там, що знає про це. Раптом вона розтягує свій великий рот у широкій посмішці і показує на люстерко, яке помітили її яструбині очі. Сердитий, що спіймався на гарячому, я вдаю, ніби не бачу цього, і, пускаючи хмарки диму, відходжу од вікна. За хвильку я знов повертаюся. Ліза глузливо сміється. Я виглядаю у вікно, але не Дивлюсь на неї, а вдаю, ніби киваю комусь на вулиці. Для більшої переконливості я ще й посилаю рукою поцілунок.

Ліза клює на це. Їй кортить дізнатися, хто там, і вона вихиляється з вікна. Однак вулиця порожня. Тепер уже сміюся я. Ліза сердито тикає себе пальцем у лоб і зникає в кімнаті.

Власне, я й сам не знаю, навіщо влаштовую цю комедію. Ліза — жінка, як кажуть, розкішна, і я знаю чимало людей, які охоче заплатили б кілька мільйонів, щоб кожного ранку бачити таку картину. Я теж залюбки дивлюся на неї, але мене дратує, що ця ледача жаба, яка тільки опівдні виповзає з ліжка, так безсоромно впевнена в своїй принадності, їй ніколи не спадає на думку, що не кожен так одразу й захоче переспати з нею. А втім, їй це зовсім байдуже. Вона стоїть собі біля вікна з чорного гривою, з зухвалим носом, водячи своїми білими, ніби з першокласного каррарського мармуру, грудьми, як нянька іграшкою перед немовлям. Якби в неї було під руками кілька повітряних куль, вона залюбки бавилась би ними. А оскільки вона гола, то бавиться своїми грудьми. їй все одно. Ліза просто радіє, що живе, що чоловіки вмирають за нею. Потім вона забуває про це й жадібно накидається на сніданок. А різник Вацек тим часом забиває десь старі виснажені візницькі шкапи.

Ліза з’являється знову. Вона приліпила собі вуса і страшенно задоволена своєю витівкою. Вона вітається по-військовому, і я вирішую, що Ліза безсоромно перекривляє нашого сусіда, відставного фельдфебеля Кнопфа, але тут раптом згадую, що єдине вікно із спальні Кноп-фа виходить на подвір’я. А Ліза досить хитра і знає, що з сусідних будинків її не видно.

Раптом, ніби десь прорвалась звукова перепона, задзвонили дзвони на церкві Божої Матері. Церква стоїть у кінці вулиці, й удари гримлять, наче падають до кімнати просто з неба. В ту ж мить я помічаю жовту, як диня, лисину свого хазяїна, що майнула повз вікно, яке виходить на подвір’я. Ліза, показавши язика, зачиняє вікно.

— Щоденну спокусу святого Антонія знову подолано.

Ґеорґу Кролю допіру минуло сорок років, але голова в нього блищить, як кегельбан у літньому ресторані Болля. Вона блищить, відколи я знаю Кроля, а знаю я його понад п’ять років. Вона так блищить, що в окопах, де стояв наш полк, було видано спеціальний наказ, щоб Ґеорґ і за найбільшого затишшя не знімав сталевої каски — навіть найсумирнішому ворожому солдатові кортіло вистрілити в його лисину, щоб переконатись, чи це, бува, не величезна більярдна куля.

Я стаю струнко і рапортую: