Еріх Марія Ремарк - Життя у позику

«Життя в позику» (нім. Geborgtes Leben, 1959) — роман, у якому, на відміну від більшості творів автора, майже немає політичного контексту. Це твір про життя, смерть і кохання.
Книжка українською мовою видається вперше. На відміну від російського перекладу, український повний, бо зроблений не з журналу, а з книжки. В романі розповідається про кохання автогонщика Клерфе і молодої жінки Ліліан, котре розгортається на фоні миру, який прийшов до Європи у 1945 році. Ліліан хвора на туберкульоз, для неї кожен день — вічність.
Екранізував цей роман Сідні Поллок.

Еріх Марія Ремарк

ЖИТТЯ У ПОЗИКУ

Письменник для душі

Еріх Марія Ремарк (1898–1970) — один з найвідоміших і найпопулярніших німецьких письменників XX ст. Він належить до письменників «втраченого покоління», які замолоду пережили жахи Першої світової війни і побачили післявоєнний світ зовсім не таким, яким він бачився з окопів. Мабуть, саме тому його романи зачіпають найтонші струни душі.

Ремарк залишив по собі багато цікавих, захоплюючих романів. Найвідоміший з них «Три товариші», в якому є чимало з того, що пережив сам автор. У «Тріумфальній арці» в образі Жоан Маду зображено актрису Марлен Дітріх, з якою у Ремарка були дуже складні любовні стосунки, У Німеччині навіть видали листування письменника і актриси та зняли документальний фільм.

Українською мовою перекладені романи Ремарка «На західному фронті без змін», «Три товариші», «Час жити і час помирати», «Чорний обеліск», «Тріумфальна арка», «Повернення».

Не менш популярним є роман Ремарка «Der Himmel kennt keine GunstLinge» («На небі нема улюбленців»), який у російському перекладі більше відомий як «Жизнь взаймы». Однак російський переклад було зроблено зі скороченого журнального варіанта (1959), який у Росії підчистила цензура, викинувши те, що не належало знати російському читачеві: зокрема про совєтську окупацію Австрії, про те, що один із персонажів (Лаваллі) гомосексуаліст і т. д.

Український переклад зроблено за книжковим, повнішим, виданням 1961 р. Але залишено журнальну назву, оскільки вона уже звиклася.

Особливістю «Життя у позику» є майже повна відсутність якого-небудь політичного контексту і концентрація на психологічній складовій. Це мелодрама чистої води, але мелодрама, яка заворожує і тримає в напрузі від початку до кінця.

Це роман про кохання автогонщика Клерфе і дівчини Ліліан, яке розгортається у повоєнній Європі. Ліліан хвора на туберкульоз. Вона хоче взяти від свого короткого життя якнайбільше, не будуючи жодних планів, не упорядковуючи особистого життя. Роман сумний. Його герої усвідомлюють трагічність людської долі і неминучість свого кінця, і це надає їхньому світогляду, їхнім висловлюванням неймовірної витонченості й мудрості. Переживши війну і, як і раніше оточені смертю, вони шукають щастя в кожному моменті. Спонтанні філософи, вони проживають кожен день як останній, вони закохані і намагаються насолодитися усім тим, що дає їм життя, поки воно у них ще є. Думаю, це найпривабливіше в героях Ремарка — вони уміють жити в сьогоденні і не думати про майбутнє.

Ремарк — письменник, якого розбирають на цитати, нотують у записники і беруть на озброєння. У кожному його романі можна натрапити на афоризми. Наприклад, такі.

«Про щастя можна говорити хвилин п’ять, не більше. Тут нічого не скажеш, крім того, що ти щасливий. А про нещастя люди можуть базікати хоч усю ніч».

«Те, чого не можеш дістати, завжди здається кращим за те, що маєш. У цьому полягає романтика і ідіотизм людського життя».

«У житті перемагає тільки дурень. А розумному скрізь ввижаються самі лише перешкоди, і, не встигнувши щось почати, він вже втратив упевненість в собі».

«Залишитися друзями? Завести маленький городчик на захололій лаві згаслих почуттів? Ні, це не для нас з тобою. Так буває тільки після маленьких інтрижок, та й то виходить досить фальшиво. Любов не плямують дружбою. Кінець є кінець».

«Жодна людина не може стати більш чужою за ту, яку ти у минулому любив».

«Що може дати одна людина іншій, окрім краплі тепла? І що може бути більшим за це? Ти тільки нікого не підпускай до себе близько. А підпустиш — захочеш утримати. А утримати нічого не можна…»

І наостанок фраза, яка дивовижно влучно пасує до нашого сьогодення і відомих карликів, які нам псують життя: «Як це не дивно, але усі біди і нещастя на цьому світі дуже часто походять від людей маленького зросту; вони мають набагато більш важку вдачу і енергійний характер, ніж люди високі».

Рома Попелюк

Життя у позику

1

Клерфе зупинив авто на автозаправці, перед якою було розчищено сніг, і посигналив. Ворони, що кружляли навколо телефонних стовпів, зняли гучний вереск, а в маленькій майстерні на запліччі хтось клепав молотком бляху. Врешті гуркіт стих і з будівлі вийшов хлопчина в червоному светрі і окулярах у сталевій оправі.

— До повного, — сказав Клерфе і вийшов.

— Бензин «Супер»?

— Так. Чи можна десь тут перекусити?

Хлопець показав великим пальцем через дорогу.

— Навпроти. Нині на обід їхня фірмова страва — свиняче коліно з квашеною капустою. Зняти ланцюги? Там вище шосе закрижаніло ще сильніше, ніж тут.

— До самого перевалу?

— Перевалом не проїдете. Від учора його геть засипало. Таким низьким спортовим автом ви не маєте найменших шансів.

— Ні? — сказав Клерфе. — Ти починаєш мене інтригувати.

— Ви мене також, — відбрив хлопець.

Ресторація в готелі просякла запахом старого пива і довгої зими. Клерфе замовив вуджений яловичий окіст, хліб, сир і карафку білого швейцарського вина. Попросив офіціантку занести йому їжу на терасу. Назовні було не дуже зимно. Розлоге небо мало барву тирличу.

— Може, облити ваше авто зі шланга? — запитав через дорогу хлопець. — Щоб я скис, коли йому того не бракує.

— Не треба. Протри тільки вітрове скло.

Авто довго не було мите, і болото, яким затраскали його задні колеса незліченних вантажівок, коли він їх обганяв, кидалося в очі. «Пощо, власне, я приїхав сюди? — роздумував Клерфе. — На лижви й так уже запізно. Співчуття? Співчуття — кепський товариш подорожі — і ще гірший у ролі мети. Чому я не їду до Мюнхена? Або до Мілана? Але що б я робив у Мюнхені? А в Мілані? Або деінде? Я втомлений. Втомлений сидінням на одному місці і втомлений прощаннями. А може, я тільки втомлений необхідністю приймати рішення? Але на що я мав би наважитися?» Допив вино і повернувся до ресторації.

Дівчина за прилавком мила келихи. Клерфе витягнув з кишені плескату пляшку в шкіряному футлярі.

— Чи можете мені наповнити її коньяком?

Дівчина почала чаркою відміряти коньяк. Клерфе попросив ще дати дві пачки цигарок і розрахувався.

— Це кілометри? — запитав хлопець на заправці, показуючи на спідометр.

— Ні, милі.

Хлопець свиснув.

— Що ви робите в Альпах? Чому, маючи таке авто, ви не на автобані?

Клерфе зиркнув на нього. Блискучі скла окулярів, кирпатий ніс, прищі, відкопилені вуха — істота, яка щойно поміняла меланхолію дитинства на усі помилки напівдорослого стану.

— Не завжди треба робити те, що правильно, синку. Навіть коли це собі усвідомлюєш. У цьому може інколи полягати чарівність життя. Розумієш?

— Нє, — відказав хлопець, шморгнувши