Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

в’язнів, як ми, зробили капо і поліцаями. Вони б’ють так само, як їхні наставники. – Він тер свої запалені очі так, немов хотів витиснути їх з голови.

Поруч з бараком стояв старий сивобородий чоловік. Із рота в нього текла кров і поволі зафарбовувала бороду в червоне.

– Відійдіть від вікна, – сказав Агасфер. – Якщо вони побачать, заберуть і вас.

– Нас не видно.

Вікно було сліпе і брудне, ззовні неможливо було побачити, що відбувається всередині, у темному приміщенні. А от з барака видно було вдосталь.

– Вам не треба дивитися, – сказав Агасфер. – Це гріх, гріх таке робити без примусу.

– Це не гріх, – відказав Бухер. – Ми робимо це, щоб не забути, ніколи не забути.

– Хіба ви не надивилися на таке тут, у таборі?

Бухер не відповів. Він далі втупився у вікно. Лють на плацу згасала. Наглядачам довелося б кожного зокрема волочити геть. Для цього знадобилася б тисяча людей. Раз по раз їм вдавалося зібрати десять-двадцять євреїв, але не більше. Щойно ставало більше, вони проривалися крізь вартових і знову кидалися на велику, темну, тремтливу купу.

– Там сам Нойбауер, – сказав Берґер.

Він надійшов і розмовляв з Вебером.

– Вони не хочуть забиратися звідси, – почав Вебер не так байдуже, як завжди. – Ми можемо їх позабивати, та вони не зрушаться.

Нойбауер пахкав сигарою, сморід на плацу був неймовірний.

– Огидна ситуація! І чого їх взагалі сюди прислали? Їх же можна було ліквідувати відразу, просто на місці, замість того щоб відсилати через усю країну в газові камери. Хотів би я знати, який у цьому сенс?

Вебер стенув плечима.

– Сенс у тому, що навіть найбридкіший єврей має тіло. П’ятсот трупів. Убивати легко, значно важче ліквідовувати тіла. А цих там було дві тисячі.

– Маячня! Майже всі табори мають крематорії, точно як ми.

– Це так. Але, як для нашого часу, крематорії працюють надто повільно. Особливо якщо табори треба ліквідовувати швидко.

Нойбауер сплюнув листочок тютюну.

– Я однаково не розумію, чому людей відсилають на такі відстані.

– Знову ж таки через тіла. Нашій верхівці не подобається перспектива, що знайдуть надто багато трупів. І лише крематорії ліквідовують їх так, що потім неможливо встановити точної кількості, – але, на жаль, і це заповільно, як на актуальну потребу. Наразі немає ще ефективних методів швидкої ліквідації великих об’ємів. Масові поховання можна потім довго відкривати і вигадувати страшні байки. Так, як це було в Польщі й Росії.

– І чого всю ту наволоч просто під час відступу… – Нойбауер негайно виправився. – Я маю на увазі – під час стратегічного скорочення лінії, не можна було залишити там, де вона була? Вони ж уже ні до чого не застосовні. От би передати їх американцям чи росіянам, хай би тішилися.

– Тут знову б виникла тема з тілами, – терпляче відказав Вебер. – Кажуть, що американська армія має з собою купу журналістів і фотографів. Почали б робити знимки і стверджували б, що люди голодували.

Нойбауер вийняв сигару з рота і строго глянув на Вебера. Йому було невтямки, чи лагерфюрер знову з нього кепкує. Ніколи не міг цього зрозуміти, скільки б не пробував. Вебер мав своє звичне обличчя.

– Що це має означати? – спитав Нойбауер. – Що ви маєте на увазі? Звичайно, вони голодують.

– Ці страшні баєчки вигадує демократична преса. Міністерство пропаганди про це попереджає щодня.

Нойбауер досі дивився на Вебера. «Власне, я його взагалі не знаю, – міркував собі. – Він завжди робив те, що я хотів, але про нього мені нічого не відомо. Не здивуюся, якщо він раптом розсміється мені в обличчя. Мені, а може, навіть і самому фюрерові. Найманець без світогляду. Ймовірно, в нього нема нічого святого, навіть партія його не хвилює, вона йому просто вигідна».

– Знаєте, Вебере…, – почав він і одразу перервався.

Ламати комедію не було сенсу. На мить на нього знову накотився страх.

– Звичайно, люди голодували, – сказав він. – Але це не наша вина. Нас до цього примусив противник з його блокадою. Хіба ні?

Вебер підвів голову. Він не вірив своїм вухам. Нойбауер дивився на нього з дивною зацікавленістю.

– Звичайно, – спокійно відповів Вебер. – Противник зі своєю блокадою.

Нойбауер кивнув, страх вивітрився. Він поглянув на плац для переклички.

– Відверто кажучи, – майже довірливо почав він, – між таборами таки є величезна різниця. Наші люди виглядають значно краще, ніж оті там, навіть у Малому таборі. Як гадаєте?

– Так, – приголомшено відказав Вебер.

– У порівнянні це видно. Ми, з певністю, один з найгуманніших таборів у всьому Рейху. – Нойбауер відчував приємне полегшення. – Звісно, люди помирають. Навіть багато. У такі часи цього не уникнеш. Але ми людяні. Хто більше не може, в нас не мусить працювати. А де для зрадників і ворогів батьківщини ще таке є?

– Майже ніде.

– От і я про це. Голод? Це не наша вина! Я вам кажу, Вебере… – Раптом Нойбауерові майнула думка. – Слухайте, я знаю, як ми спекаємося цих людей. Знаєте як? Виманимо на їжу!

Вебер усміхнувся. Старий таки не лише витає у світі власних ілюзій.

– Блискуча ідея, – погодився він. – Якщо не діють дрючки, харчі діють завжди. Але в нас немає додаткових порцій.

– Добре, тоді нашим в’язням доведеться відмовитися від свого пайка. Так би мовити, виявити товариськість. Дамо їм менше на обід. – Нойбауер розправив плечі. – Вони розуміють німецьку?

– Хіба декілька.

– Тут є перекладач?

Вебер запитав у вартових. Вони привели трьох.

– Перекладіть своїм людям те, що казатиме пан оберштурмбаннфюрер! – гаркнув Вебер.

Троє людей стояли впритул один до одного. Нойбауер зробив крок вперед.

– Люди! – почав він. – Ви хибно поінформовані. Вас мають перевести у табір відпочинку.

– Перекладайте!

Вебер штовхнув одного з трьох. Вони видавали якісь незрозумілі звуки. Ніхто на плацу не ворухнувся. Нойбауер повторив свої слова.

– Зараз ви йдете на кухню, – додав він, – їсти і пити каву!

Перекладачі кричали. Ніхто не ворушився. У таке давно не вірили. Кожен бачив, як за подібних обставин люди пропадали. Харчі і баня – небезпечні обіцянки.

Нойбауер роздратовано командував:

– Кухня! Марш на кухню! Їсти! Кава! Роздаватимуть їжу і каву! Зупа!

Вартові з кийками кинулися в натовп.

– Зупа! Ви що, не чуєте? Їсти! Зупа! – кожне слово супроводжувалось ударами.

– Припиніть! – нервово крикнув Нойбауер. – Хто наказав вам їх гамселити? Прокляття!

Наглядачі повідскакували назад.

– Геть звідси! – гаркнув Нойбауер.

Люди з дрючками вмить стали звичайними в’язнями. Вони нишком пробралися на край плацу і сховалися один за одним.

– Пороблять із них калік, і вони висітимуть у нас на шиї, – обурювався Нойбауер.

Вебер кивнув.

– Під час розвантажування на