Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

– Можемо залишити їх на плацу для переклички.

– Плац нам потрібен на завтрашній ранок для бригад. Буде страшна плутанина, крім того, ті балканці його загидять. Ні, про це не може бути й мови.

– Тоді розмістимо їх на плацу в Малому таборі. Там вони не перешкоджатимуть.

– А там досить місця?

– Так. Усіх наших людей треба буде позапихати в бараки. Досі частина лежала надворі.

– Чому? Бараки настільки переповнені?

– Як подивитися. Людей можна напхати, як сардини. І один на одного.

– На одну ніч це мусить спрацювати.

– Спрацює. Ніхто з Малого табору не зацікавлений потрапити на етап. – Вебер реготнув. – Бояться цього, як холери.

По обличчю Нойбауера майнула усмішка. Йому подобалося, що його в’язні воліли залишитися в таборі.

– Треба виставити вартових, – сказав він. – Інакше нові розчиняться в бараках і ми матимемо непотрібну колотнечу.

Вебер похитав головою.

– Ті, хто в бараках, самі за цим пильнуватимуть. Вони бояться, що вранці ми відішлемо з етапом частину з них, аби збігалася кількість.

– Добре. Призначте когось із наших людей, вдосталь капо і табірної поліції вартовими. І зачиніть бараки в Малому таборі. Задля охорони етапу ми не можемо ризикувати і вмикати прожектори.

Здавалося, що в сутінках з’явилася зграя великих змучених птахів, які вже не могли летіти. Вони хиталися і шпорталися, а коли один падав, інші йшли далі просто по ньому, майже не помічаючи цього, аж поки наступні його не піднімали.

– Зачинити двері бараків! – командував шарфюрер СС, який блокував Малий табір. – Усім залишатися всередині! Хто вийде, застрелять на місці!

Натовп загнали на площу між бараками. Люди розтеклися в усі боки, хтось падав з ніг, інші сідали коло них, у неспокійній масі з’явився острівець, він збільшувався, і незабаром уже лежали всі. На них, мов дощ із попелу, упав вечір.

Вони лежали і спали, але голоси їхні не вмовкали – пурхали пронизливими криками з потойбіччя крізь сни, нажахане забуття й постійне прокидання, а часом зливалися в єдиний протяжний монотонний плач, який то стишувався, то ставав гучнішим і хвилями бився об стіни бараків, наче море злигоднів до бортів безпечного ковчега затишку й захищеності.

У бараках це чули всю ніч. Ті звуки лоскотали нерви, і вже за перші кілька годин люди дичіли. Починали кричати, у відповідь знадвору посилювався лемент натовпу, а це провокувало ще гучніші крики всередині. Здійнявся моторошний, середньовічний перегук голосінь, поки по стінах бараків не загупали приклади, а з вулиці не долинули постріли й глухі удари дрючків, які місили тіла, і лункіші – якщо вони вціляли у голови.

Згодом стало спокійніше. Крикунів у бараках поскручували товариші, а натовп ззовні зморив радше сон від виснаження, ніж втихомирили побої дрючками. Їх в’язні майже не відчували. Час до часу з уст таки зривалися окремі зойки, вони стали слабші, але так і не стихли повністю.

Ветерани довго прислухалися. Прислухалися і тремтіли зі страху, боялися, що їх може чекати така сама доля. Зовнішньо вони майже не відрізнялися від людей з етапу – але, незважаючи на це, у польських бараках для приречених, серед смороду і смерті, у страшній тисняві, лежачи один на одному під вишкрябаними на стіні передсмертними ієрогліфами, мордуючись через неможливість піти у вбиральню, почувалися так затишно, наче це був отчий дім і прихисток перед безкраїм, чужим болем зовні. І це здавалося ще жахливішим, ніж багато пережитого в минулому.

Вранці їх розбудило багато тихих чужих голосів. Було ще темно. Голосіння припинилося, натомість зашкребли по стінах бараків. Звук був такий, наче ззовні стіни намагаються прогризти сотні щурів. Шкребли потайки і не надто голосно, а тоді обережно застукали в двері, стіни й забубоніли, майже улесливо і благально, чужими мовами, надломленими з розпачу голосами: просили впустити. Благали ковчег порятувати їх від всесвітнього потопу. Поводилися тихо, майже смиренно, вже не кричали, лише просилися, гладили дерев’яні стіни, лежали перед бараками, і шкребли нігтями, і просили м’якими, темними голосами в ранкових сутінках.

– Що вони говорять? – спитав Бухер.

– Просять нас, заради їхніх матерів, впустити їх, заради їхніх… – Агасфер не договорив. Він плакав.

– Ми не можемо цього зробити, – відказав Берґер.

– Так, я знаю…

За годину прийшов наказ рушати. Надворі лунали команди. У відповідь здійнялося голосіння. І нові команди, люто й голосно.

– Бухере, ти щось бачиш? – спитав Берґер.

Вони сиділи перед маленьким віконцем на найвищій лежанці.

– Так. Вони не хочуть, не виконують наказу.

– Встати! – чулося з вулиці. – Шикуйсь! Усі на перекличку!

Євреї не вставали. Лежали на землі й повними жаху очима дивилися на вартових чи прикривали голови руками.

– Встати! – верещав Гандке. – Рухом! Встати, ви, свині смердючі! Може, вас збадьорити? Геть звідси!

«Підбадьорювання» не допомагало. П’ять сотень створінь, зведених до такого стану, коли заледве можна називатися людиною, лише через інші, ніж у їхніх катів, звичаї під час служби Божої, більше не реагували на крики, прокльони і побої. Вони лежали, намагалися обійняти землю, вчепитися в неї. Жалюгідна, загиджена земля концтабору була для них жаданою – раєм і порятунком. Вони знали, куди їх відправляють. Під час етапування, поки були в русі, тупо йому підкорялися. А тепер, після зупинки і хоч якогось відпочинку, так само тупо відмовлялися зрушити з місця. Наглядачі не знали, що робити. Їм наказали не забивати людей до смерті, а це було важко. Цей наказ не мав жодних інших підстав, окрім бюрократичних: позаяк етап не переводили в табір, він мав відбути у якомога повнішому складі.

З’явилося більше есесівців. 509 з вікна 20-го барака побачив, як у своїх напуцованих, елегантних чоботах наближався Вебер. Він зупинився на вході у Малий табір і віддав наказ. СС приготувалися й дали залп просто над людьми, що розпростерлися на плацу. Вебер із широко розставленими ногами й руками на поясі стояв поруч з воротами. Він сподівався, що після пострілів євреї позриваються на ноги.

Вони цього не зробили. Жодні погрози на них уже не діяли. Лежали й не хотіли нікуди йти. Навіть якби стріляли поміж них, вони, мабуть, і тоді не поворушилися б.

Веберове обличчя побагровіло.

– Підніміть їх! – кричав він. – Товчіть, поки не встануть на ноги!

Наглядачі кинулися в масу. Били кийками і кулаками, копали в животи й геніталії, зривали людей на ноги за волосся і бороди, але ті знову падали, наче були без кісток.

Бухер дивився на вулицю.

– Поглянь на це, – шепотів Берґер, – б’ють не лише есесівці, не лише зелені і злочинці. Там є інші кольори. Серед них і наші! Таких