Юрій Ігорович Андрухович - Листи в Україну. Вибране

class="v">Голос ангела в небі чи спів кастрата?

Обніміте ж, брати, найменшого брата —

молю вас, благаю!

Бо мені здається, що, бляха муха,

стало пусто в оселях Святого Духа —

бачу це як нащадок герба Андрухів.

Патріархові тужно, а ви, псяюха,

заліпили воском серця і вуха —

переїду в країну духів!

Я не прошу їжі, а прошу тиші.

Уночі на кухні шкребуться миші.

Три царі бредуть, як примари піші,

і сидить зоря у душі, як в ніші.

І рядком єдиним, як бовдур, марю:

Добрий вечір Тóбі, Пане Господарю!

Пам'ятник

Я помру в Парижі…

Сесар Вальєхо

Ми помрем не в Парижі…

Наталка Білоцерківець

Ми помрем не в Парижі, бо ми взагалі не помрéмо,

а якщо і помрем, то в Парижі, так само, як і

в Голлівуді, Гонконзі, Женеві, Яремчі, Сан-Ремо.

Після нас буде море порожніх пляшок під столом на суді.

Це ж яке непосильне служіння на благо поспільства!

Заганяти поезії прутень у дупу добі,

малювати свій герб на розгавканих писках дебільства,

розважати партійців, патриціїв і кей-джі-бі.

Нас народ не забуде. Нам пам’ятник буде. У Львові —

і так само на всіх постаментах і тронах земних.

«Неборак! Ірванець! І ще отой третій… А хто він?» —

запитає зненацька один із туристів дурних.

Я б йому відповів! Я йому відповім уже зараз:

ах ти, телепню, бевзю, дурило і скурвий ти син!

Нас на цоколі троє — четвертий на цоколі Фалос

(це, здається, філософ такий давньогрецький один).

І навіки застигнемо ми в божевільному Львові —

перед Оперним, в центрі. Проспект Бу-Ба-Бу — мов ріка!

І хлопчиська вночі малюватимуть хрін на Сашкові,

і небесна ворона обкрапає Неборака.

листи в україну

1. «Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу»

Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.

Моя ніч — ніби голка у горлі вічна.

Я собі підчепив тут одну хворобу.

Нею можна пишатись. Вона психічна.

Ця психічна хвороба, тобто кохання,

всі ознаки її описав Авіценна:

не дає дихнути синдром махання

і потреба здохнути здоровенна.

Я нормально писав непогані вірші,

міркував про найтоншу тканину прози,

а тепер мої рими щоразу гірші

і до «прози» римуються в мене «сльози».

І лежу мов мішок я. Чорнію, худну

без повітря, світла, тепла, привіту.

Я розклав оцю журбу многотрудну

на півкулях мозку, мов карту світу.

Помолися ж за мене в кватирку Божу —

ліпше всохнути, впитись, нажити грижу.

Я з розпуки тут ошаліти можу —

вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу.

Любий друже, приїдь, порятуй і вибав!

Привези мені морфій, тютюн і тишу.

Я конаю тут, як остання риба.

А про інше все ще тобі напишу.é

2. «Це столиця держави. Тут досить людно»

Це столиця держави. Тут досить людно.

І не досить зéлено для ботанік.

Хоч насправді це ніби суднó (чи сýдно?),

не так ковчег воно, як титанік.

Досить людно, й тому нестача киснева.

Як і всюди, найбільше невдах і дурнів.

Кожен з них, не добігши до брами неба,

має право на прах і на місце в урні.

Я, здається, писав, що вдягаю робу.

Я, крім того, навчився слова «глаголю»,

пити квас, осягати душу народу

і ходити синім від алкоголю,

грати в карти, чифірити (рок до ранку),

пити спирт, розумітися на похміллі,

черевики чистити об фіранку

і тримати душу в чорному тілі,

я навчився божитися, присягати,

розрізняти на смак дукатські, явські,

я навчився нічого не досягати

і плювати в стелю цілком по-графськи,

розглядати дерево як нагоду

для висіння, втілену ще в насінні.

Я тепер як ніде близький до народу.

Покажи цей лист усім в Україні.

3. «Про дівчат. Вони тут не стільки юні…»

Про дівчат. Вони тут не стільки юні,

скільки терті — заграють і Казанову.

Розквітають пізніше — десь так в іюні,

чи то в червні (пробач, забуваю мову).

Привселюдно поводяться вкрай вульгарно,

вкрай бульварно виснуть на кожнім хлопі,

одягаються, правда, достатньо гарно:

так колись одягалися вже в Європі.

Щодо вроди їхньої. Щодо сенсу

спокушань. Зірок хоча й не зустріли ми,

їм відомо з десяток способів сексу,

які в нас вважаються застарілими.

Пересвідчишся легко — лишень приїдеш,

поведу тебе по ямах, борделях,

тільки вивчи англійську, французьку, ідиш —

співвітчизник їм, як ламаний шеляг.

Українські ж дівчата більш кольорові,

більш південні. Навіть нігті і вії

в них жагучіші. Всі вони чорноброві,

всі порядні й чисті, навіть повії.

Я без них не те щоб надто захирів,

я жену їх крізь сни, мов пастир отари.

На зап’ястях у них синці від ясирів.

Заміж їх беруть солдати й татари.

4. «Українські дівчата музичні. Радо…»

Українські дівчата музичні. Радо

віддаються в траві, особливо влітку.

Садять ружі, малюються на свічадо,

по обіді в неділю читають Квітку-

Основ’яненка, в церкві співають хором.

З них сопрано — перші, контральто — другі.

Тютюном не бавляться, мають сором,

ліпше від мулаток танцюють буґі, —

українські дівчата пластичні, здатні

відлетіти в темряву, мов комети

або ангели. Українські дівчата м’ятні,

їм властива віра в чари косметик

і в науку ночі — не скажу «грішну»,

не скажу «чаклунську» й тобі не раджу.

Вони здатні знадити навіть Крішну,

тлустого небесного магараджу.

Спогади про них — то дурне зілля,

із отрут і єлею здобуте. Дивен

смак і дух його, палений, мов Поділля, —

спів і плач літаючих сотниківен.

Я, однак, забувся, поліз у нетрі.

Ти про інше хтів би в листах читати.

А для мене — пастки на кожнім метрі,

мова розпадається на цитати.

5. «Ця земля, чи, як кажуть англійці, Раша…»

Ця земля, чи, як кажуть англійці, Раша,

під моїми ногами вмирає глухо.

Винайдені тут петля і параша,

диба, плаха і цвях, забитий у вухо, —

ідеальний засіб дізнатись правду

з вуст бідаки, котрий нічого не скоїв,

і щасливо закрити судову справу.

Тут процеси нічим не кращі розбоїв,

навіть гірші. З нічних лісів неосяжних

долинають волання зізнань, розкаянь,

гавкіт суддів, доноси кривоприсяжних,

і немов сокирою хто розкраяв

череп мій, щоб вибити з нього зайве,

тобто мозок, усі