Юрій Ігорович Андрухович - Листи в Україну. Вибране

з ночі —

ті дві руки у мене на плечах

я пам’ятав і темне щось в очах.

Але який кретин повірить в очі?

Я підбирав ключі, слова пророчі,

хоча на ранок мій поет зачах…

Ага, внизу трамвай сумирно повз —

такий порожній, мов нікому діла

вже не було. Якась душа летіла

над ним, промерзла, і дзвеніла повз

Петра й Павла в задумі чуйних поз.

…

Як тяжко повертатись на рівнину,

скотитись по гладенькій мерзлоті

чи з’їхати, як я, на животі

в ту вуличку, що вигинала спину,

під маскарона бороду цапину,

де пияки, трамваї і святі,

де, все одно недремна, мов радар,

націлений на сни, чигала зрада,

а вихудлий біблійний виноградар

на брамах був розіп’ятий, сподар.

А з радіол шипів різдвяний дар

(хоча його й забрязкала естрада).

Туди, де всюди відбувався сон —

тяжкий, похмільний, післяноворічний,

туди, де кожен п’яний був зустрічний,

а всі зустрічні — п’яні. В унісон

співали ми, забувши про фасон.

Хоч ми й були, мов мандрівні актори,

і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.

Якась наївна віра у Парнас

чи то в Прованс — але рушала гори!

Отак ми йшли, немов сліпі у море —

і ти, і я, і всі навколо нас.

ТРИ ПОВЕРХИ ВЕРТЕПУ

1. «Перший поверх — володіння Цапа…»

Перший поверх — володіння Цапа.

Це напівкорчма-напівтюрма,

де жага двоспальна, мов канапа,

ярмаркові ярма і юрма.

Побутове сонне солодійство,

де Охрім, Одарка і окрім

них — повсюдне дійство є блудійство

в храмі, де найвищий символ Хрін.

Тут ми бенкетуєм, бешкетуєм,

випиваєм чаші і моря і

супроти Смерті мушкетуєм,

в ус не дуєм, хрипко колядуєм

про якогось Бога і Царя.

2. «Тут же є над ним і другий поверх…»

Тут же є над ним і другий поверх.

Цвинтар для Поетів та Музик —

царство дерев’яне і лялькове,

звалений зужитий реквізит.

В’януть канти і мовчать дишканти,

і лежить пустеля нічия,

мов навік пішли Комедіанти

в рай, де не женуть утришия.

Птах не піє, Віща Книга тліє

між безносих масок та гримас.

Нас ніхто не любить, не жаліє.

Подивись, Маріє, — все маліє,

Тільки Бозя рюмсає за нас.

3. «Тільки ж є нарешті й поверх третій…»

Тільки ж є нарешті й поверх третій:

це поля, що світяться здаля.

Кожен з нас там їздить у кареті

і співає легко: гоц-ля-ля.

Там Петро баламкає ключами,

сторож парку, вертоградний зух.

І летять Архангели з мечами —

чисто, мов комети — так, що ух!

Там почвари, гемони й ґевали

геть запали в гепу — і гаплик!

Тільки мучить видиво зухвале:

Панночки, яких ми цілували,

і Земля, що втнула з нас Музик.

Пошуки вертограду

Ще трохи — і ти збожеволієш

від щастя продиратися крізь оці кущі.

«Суниця, — повторюєш, — малина,

порічка, ожина, ліщина, аґрус!» —

 знову, як заклинання — спочатку.

Сполохані птиці, деякий час покружлявши,

сідають тобі на плечі.

Мурахи повзуть угору

стовбурами твоїх ніг.

Ще трохи — і ти затремтиш

від насолоди вмирати у цих кущах,

гладячи теплих лисиць,

які перебігають стежку,

ще трохи — і ти переступиш…

Межа вертограду невидна.

Її, можливо, й немає, хоча

старий Петро стоїть, мов опудало,

відганяючи від саду

всіляку потолоч, охочу поласувати

ябками.

Твоє кружіння колись виявиться

недаремним.

Залишаючи на шпичастих гілках

рештки сорочки і шкіри,

прослизнеш-таки в найгустіші чертоги

кисню і світла!..

Як і колись шепотітимеш,

мов заклинання: «Бузина,

калина, чорниця, шипшина, бузок!»

Впізнаватимеш кожен прожилок

на листках і кожну ягоду, і піщинку,

бо всьому є своя назва —

яко на землі, так і на небі.

вірші з приводів

Піснь про пана Базя

З рекламного відеокліпу матримоніальної фірми «Базилевс»

Всемогутній Базю, боже інформації,

всі ми підлягаємо таємній реєстрації:

біле непороччя квітів конфірмації,

наші струси, пристрасті, стреси і прострації.

Всемогутній Пане! Мерехтиш зорею!

Віруємо в диво ми матримонійне.

Як здобути щастя, а не гонорею,

і гніздечко звити тепле й гармонійне.

Рефрен:   Молимось на Тебе,

              мліємо від Тебе,

              сльози осушаєш наші, мов атрáмент!

              (фізичні вади,

              духовні потреби,

              розмір черевиків, бюст і темперамент).

              Кожній собаці — рожеву кістку,

              комусь на вічність, комусь на годинку,

              стрибучому карлику — баскетболістку,

              худому брюнетові — тлусту блондинку.

Все про нас відомо й чітко занотовано,

списки й картотеки мудро застосовано.

І комусь поліпшено, а комусь попсовано,

і когось погублено, а когось врятовано.

Все для самотніх! Базьо ґварантує

райські вольєри з кропу й сельдерею,

рани заслинить, хвости перебинтує —

Ось Він Понад Нами Мерехить Зорею!

Рефрен:   Молимось на Тебе,

               мліємо під себе,

               сльози осушаєш наші, мов атрáмент!

                (духовні вади, фізичні потреби,

                вага без черевиків, обсяг, темперамент).

                Кожне подружжя — в рожеву клітку,

                цвіте родинності квітка-химера,

                доцентові-педику — неповнолітку,

                студентові-медику — вдову мільйонера.

Вінець творіння — вихід на рандку.

Зітхання в гущавині після смерку —

люби квартирантку або лаборантку,

або бригадирку, або інженерку!

Даруєш кохання небесну манку,

і ми потрапляємо в цю приманку:

кастратові-тенору — німфоманку,

глухому сатирові — меломанку,

а неврастеніку типу маніячного —

працівницю заводу коньячного.

Пане Базю! Ти гориш,

ніби прищ.

Пане Базю! Мерехтиш?

Мерехти ж!

Ляментація, або плач Патріарха на Святе Різдво р. Б. 1992

Як відомий вам корифей карнавалів,

що спізнав міста від веж до підвалів,

я шанований вами бував повсюдно.

Але нині, в час дебілів, ґевалів,

як один з відомих вам бабовалів

прохриплю отут привселюдно:

Дорогі кияни і ви, львів’яни!

Я забув, коли напивався п’яний,

я забув, як смакує чарка.

Солов’їне горло чи олов’яне —

все одно слід мочити, оскільки я не

просто так отримав сан Патріарха!

Патріарх не може жити в неволі,

Патріарх повинен жити в Тиролі,

при дворі в короля Олелька.

Виконання в суспільстві моєї ролі

є тотожним вживанню до хліба солі —

проковтни, в кого ширша пелька!

Я багато не багну, а прошу чемно,

щоб мені не чутися під’яремно,

я для творчості мушу мати горівку.

Щоб амури не тріпалися даремно,

Патріархові мусить бути гаремно.

(До під’їзду прошу таксівку.)

Патріарх не протягне і дня без свята.

Відчуваю: зараз (а сніг — як вата)

три царі, спотикаючись, вийдуть з гаю.