Юрій Ігорович Андрухович - Листи в Україну. Вибране

відповідні центри.

Цей, як кажуть англійці, «крейзі дизайнер»

не помре ніяк, живе на проценти

і будує дім без дверей, в якому

слід звихнутися, перш ніж дійти до суті.

Я принаймні дзвонив би звідси додому,

та монети всі ювілейні, гнуті.

Попри все лишається все, як завше —

мрець ніяк не хоче лягти в цю землю.

Спом’яни його, цей лист прочитавши.

Але я цей край і таким приємлю.

6. «Я ночую тут у такому домі…»

Я ночую тут у такому домі,

де живуть прозаїки і поети.

Це не зовсім те, що жити в Содомі:

групівщина, збочення і мінети

тут не зовсім ті, суть яких пізнав ти

з італійських фільмів, книжок, де кралі

так відверто лізуть в ліжка і в авта.

Тобто тут це все на рівні моралі.

Ця оселя має ознаки пастки,

по якій гуляють сонми лунатів.

І коли не дійдеш — можеш упасти

де завгодно або в чужій кімнаті,

під чужими лампами, або в ліфті —

вгору-вниз мандруєш на кожен виклик,

поміж пеклом і раєм, фіфті-фіфті,

трохи крові пустивши, до чого звикли.

Вихід є, здається, один — ступити

в порожнечу, в ніч, але це те саме,

що з вікна ступити, як цвях забити.

Вся Москва для тебе гавкає псами,

вся пустеля з попелом всіх імперій —

ти летиш, мов камінь у воду тьмяну!

Але це, однак, лише на папері.

Я на це не зважусь навіть і сп’яну.

7. «Є інакший вихід — іти в науки…»

Є інакший вихід — іти в науки,

як вожді в народ, тасувати книги,

і якщо бракує під боком суки,

тобто дівки, з якою маєш інтриги,

і якщо твердий твій духовний стержень,

і якщо спроможний магічний корінь,

то можливим є потік спостережень,

відображень, вражень і перетворень

голови твоєї з дурної на мудру.

Все залежить від якості зосереджень.

Цю кабалу знань, як небесну пудру,

головне приймати без застережень.

Я, скажімо, дізнався, що таке вірші.

Це — не рани слів, що пахнуть волого,

і не ритми снів, як гадають інші,

і не поле битви з єдинорогом,

а молитви до Когось, Кому не віриш,

і тому вони мусять бути нудними,

але чесними. Вірші — це як офіри

для богів, котрі згордували ними.

Я також дізнався, що вчасно треба

розпізнати чорта, його гримасу.

За контакти з ним тут ламають ребра,

але від контактів немає спасу.

8. «Розкошую тут, як фалос у лоні…»

Розкошую тут, як фалос у лоні,

у тутешній культурі — від ахів до схлипів.

Це немов без фраку бути в салоні,

де товчеться безліч розкішних типів,

переважно з Півдня, із малоросів,

про яких тут знають із анекдотів.

Загалом їх тут мають за ескімосів,

папуасів тобто, за ідіотів.

Але є й між них фигури вагомі,

що змогли сяйнути чемно і вчено.

Феофан Прокопович, відомий гомік,

Розумовський-старший, відомий тенор,

чи, скажімо, Гоголь або Гребінка,

і якщо полізти вглиб коронацій, —

Катерина Друга, відома жінка,

тобто курва, сприяла зближенню націй.

Я дізнався тут про темні чи явні

махінації з духом. Це схоже на пляму.

І настільки тут усі православні,

що я врешті схиляюся до ісламу.

Вже обдурено тисячне покоління,

це природно й не надто великий гріх їм.

Я дізнався, що ми з одного коріння.

Себто Київ колись так само був їхнім.

9. «Мандрувати тут у середньовіччя…»

Мандрувати тут у середньовіччя —

все одно, що за князем повзти обозом.

Тільки знай дивися в кожне обличчя:

ці хлопаки описані ще Ломброзом —

щось таке злочинне, таке причинне

прозирає з їхніх сумирних писків.

В них минуле каторжне, судочинне —

словом, вони схожі на василісків.

Осінь — це дорога кудись на північ:

на деревах спалах марніє, гасне.

Тут інакший час і не діє Гринвіч,

але ти мандруєш. Буття прекрасне,

хоч темніє швидше, аніж повсюди —

що чорніше небо, то ближче до хана.

Ці місцеві вбивці не зовсім паскуди:

їм важливий сам принцип — не кров, не рана.

Князя можна забити, скажімо, в лазні

чи мечем на сходах, або на ловах.

Тут ліси сприятливо непролазні —

кількість мертвих полічиш лише по вдовах,

на деревах всохлих, яких, щоправда,

значно більше — з таким гілляччям калічим,

ніби хтось крізь них невблаганно падав.

Тут усюди пахне середньовіччям.

10. «Україна ж — це країна бароко»

Україна ж — це країна бароко.

Мандрувати нею — для ока втіха.

І тому западає спокуса в око:

зруйнувати все. І скільки б ти їхав,

бачиш наслідки: мури і житла хворі

ще, мабуть, від турків. І п’ятикутні

знаки. З криниць повтікали зорі,

тобто їх нема, криниці відсутні,

але є сліди, і це дозволяє

подавати прогноз у вигляді віри

в неминуче. Тому що наша земля є

чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.

Це підпільне бароко влаштовує опір

і цвіте шалено навіть в уламках,

хоч забуто нас і мовчать в Європі.

Катувати зручно в палацах, замках,

а в каплицях тісно. Тому каплиці —

це найперший крок углиб України.

Мені видно все з чужої столиці.

Все на світі можна підняти з руїни,

крім живої крові, як ми вже знаєм.

Напиши, чи всі живі і здорові.

Чи літають ангели над Дунаєм,

чи дощі у Львові, чи досить крові.

11. «Взагалі ж я не проти помандрувати»

Взагалі ж я не проти помандрувати.

Не тому, що не син землі своїй рідній,

а тому, що корисно ночувати

то в півкулі західній, то у східній,

зупинятися в лісі або в готелі,

заглядати в мапи, всілякі схеми,

визначати азимут у пустелі

(головне — завжди пам’ятати, де ми),

по найтбарах шастати, галереях,

купувати колу, жувальну гуму,

розумітись на вантах, себто на реях,

на циганах, євреях. Загальну суму

витрачати легко на квіти примам,

герцогиням, курвам і телебомбам,

і любов читати у них під гримом.

У містах, де площі півколом, ромбом,

наслухати під арками ритм елегій,

розрізняти, де тойота, ямаха,

понад Райном пити райнвайн під реґґі,

на Багамах молитись до Бахуса, Баха,

всюди слухати й Моцарта, і до Бога

промовляти з різних церков, соборів.

Мрія ця духовно убога.

Це