Rada Lia - Мій ніжний звір, Rada Lia

Розділ 11

Зранку подзвонив Юрій:

— Агов, мужик, — промовив він жваво. — А чого це ти Забродському ще досі не зателефонував? Він жаліється мені, що програмне забезпечення йому потрібне на вчора.

— Вибач, — пробурмотів Ярослав, сонно протираючи очі й намагаючись згадати, про що взагалі мова. — Це той траковий бізнесмен, так?

— Ага.

— Сьогодні ж зателефоную й домовлюся про зустріч.

Через годину задоволений Ярослав стискав слухавку й записував на клаптику паперу дату, коли Григорій Забродський прилітає в Україну на зустріч з ним. 

— Це має все змінити, — прошепотів він й посміхнувся.

У той час як Орися сортувала пакунки на роботі, їй прийшло повідомлення на телефон від Павла: 

“Я сумую за тобою. Нічого не можу з собою вдіяти”. 

Спочатку їй здалося, що підлога під її ногами провалюється, її руки затремтіли, телефон ледь не випав з рук. Вона вмить згадала, як їм було добре разом. Чи це було добре тільки їй? Дика туга пронизала її серце й вона потягнулася пальцем, щоб написати йому про це. 

— Гей, подруго, — почула вона. Різко обернувшись, Орися побачила Світлану. — Чого байдикуєш? Допоможи мені отой ящик перенести. Хлопці всі кудись поділися. 

Орися залишила на тумбочці телефон й попрямувала за колегою.

 

— Можна зайти? — Орися підняла очі й побачила Ярослава, що стояв на порозі її кімнати. — Я чекав, поки ти повернешся з роботи. — На мить він замислився і після паузи продовжив: — Я взагалі не розумію, навіщо тобі ходити на роботу. В тебе є безлімітна карта. Ти не зобов'язана працювати. Врешті, ти можеш піти навчатися, підвищувати кваліфікацію. Змінити своє життя на краще.

Орися знизала плечима й спохмурніла. Ярослав не дочекався відповіді й повів далі:

— Добре, не буду на тебе тиснути. Я чого прийшов. В мене прохання. 

Дівчина зацікавлено поглянула на чоловіка. Це вперше, коли він просить її про щось.

— Ти пам'ятаєш мою останню зустріч з Павлом у батька. Ми там говорили про тендер від Ростислава Опришка. Я не подав туди свій проєкт, оскільки Павло покаже точнісінько такий же. Ймовірно, переконає всіх, що це я його вкрав, а не він. І йому повірять, — голос Ярослава звучав глухо. — Та я знайшов іншого клієнта, який зараз є моєю останньою надією випливти. Це бізнесмен з Чикаго, українець. Але, щоб все вийшло, мені потрібна твоя допомога.

Здавалося, її подиву не буде меж, але ні — чоловік знову вразив. Чим вона взагалі може бути йому корисною?

— Я з ним зустрінуся, щоб обговорити справи. Однак він приїде зі своєю дружиною. Можеш провести з нею час? Сходити по магазинах, пообідати десь?

Орися знітилась:

— Я не дуже знаюся на цьому. Останні роки я собі майже нічого не купувала. Та й на зарплатню поштарки особливо не погуляєш по ресторанах.

— Це нічого. Просто будь собою, як тобі комфортно. Однак, будь ласка, вдай, що любиш мене, — чоловік зніяковів. — Щоб вони повірили, що ми справжня сім'я. 

Горло Орисі чомусь стиснулося. Але у відповідь вона лише кивнула.

 

У день приїзду Григорія Забродського, Ярослав послав за ним водія до аеропорту. Сам же засів за комп'ютер, щоб перевірити свою презентацію. Він її тиждень готував. Все мало бути ідеально. Орися цим часом сиділа у себе в кімнаті, міряючи її кроками й хвилюючись. З роботи вона завчасно відпросилася. “Я ще ніколи не була дружиною багатого бізнесмена, — думала вона. — Та як взагалі вони поводяться? Як розмовляють? А що як я зганьблюся за вечерею?”

Однак все пішло шкереберть задовго до вечері. У двері будинку подзвонили. На порозі стояв Григорій Забродський з дружиною Оленою. Погода цього дня була вітряна. Періщив дощ. Небо вкрилося сірими хмарами. Гості вимокли до нитки. З лисини Григорія Забродського стікали краплі дощу, а від дому вже від'їжджало таксі. 

— А де Вадим? Водій якого я за вами відправив, — здивувався Ярослав, упершись у нерухомий погляд Григорія.

— Вам краще знати, — холодно промовив той. — Можна зайти?

— Звісно. 

Коли гості зняли верхній одяг, Ярослав провів їх до вітальні й попросив тьотю Машу зробити всім гарячого чаю. 

— А де ваша дружина? — запитав Григорій, обвівши поглядом перший поверх.

— А ось і я, — проговорила Орися, спускаючись сходами.

Коли Ярослав підняв на неї очі, кров відринула йому від обличчя. Щелепа відпала від здивування й жаху. 

Дівчина дуже хотіла виглядати достойно на цій зустрічі. Але що таке достойно й багато, вона поняття не мала. Єдина її знайома, яка зналася на багатіях — колега Світлана. Вже кілька років жінка відчайдушно полювала на товстосума. Тож регулярно, коли звичайно зарплатня дозволяла, ходила у ресторани з подругами, сподіваючись там знайти свого Річарда Гіра з фільму “Красуня”.

— Саме там бувають найзаможніші чоловіки в місті, — говорила вона Орисі. — Власники бізнесів, операційні директори, блогери, спортсмени — всі ходять до “Короля Артура”.

— Справді? — дивувалася Орися.

— Ага. Але це я по секрету лише тобі говорю. Бо мені там конкурентки не потрібні, а ти вже заміжня, — й Світлана співчутливо зітхнула, згадавши, що Орися вийшла заміж за якогось непутящого алкоголіка. — Так от, — закотила вона мрійливо очі. — Ти б це бачила. Високі стелі. Величезні кришталеві люстри, які відблискують всіма кольорами веселки. На сцені завжди якась музична група грає. А на вихідних то не просто група, а хтось відомий.

Орися уважно слухала й уявляла.

— Чоловіки всі доглянуті, красиві, видно що після барбершопу.

— Після барбер чого? — витріщилася на колегу дівчина.

— Село ти неасфальтоване, — махнула рукою Світлана. — Це типу салону краси, але для чоловіків. І від них гарно пахне. — жінка знову закотила очі. — А біля входу одні тесли та БМВ стоять. Ну ще іноді лексуси, на яких приїздять депутати.

— А жінки? Які жінки ходять до цього ресторану?

— Жінки там теж дуже гарні — зізналася Світлана й зітхнула. — З ними важко тягатися. Вишукані напівпрозорі обтислі сукні, які показують всі вигини фігури. Завжди глибочезне декольте, так що ледь соски прикриває. Золоті прикраси. Волосся таке густе й блискуче, наче шовк, — заздрісно додала. — Й від них пахне квітами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍