Rada Lia - Мій ніжний звір, Rada Lia

Розділ 10

Цього разу Соломії Дмитрівні не треба було витягувати правду з Орисі кліщами. Схлипуючи, вона розповіла, що Павло не допоміг їй, коли вона просила на операцію, хоча в нього були гроші, і немалі. Він просто пожалкував їх для неї.

— От падло! — бабуся скочила на ноги, ніби й не боліло в неї серце кілька хвилин тому. — А я тобі казала, що він мутний тип! Казала?!

— Казала! — голосно заскиглила Орися й уткнулась носом у подушку.

— Я казала, що з ним і зв'язуватись не варто?

— Казала! — плачучи повторила дівчина.

— Ну от і все! Чого тоді плачеш? Ти вийшла заміж за чудового хлопця, який, на відміну від того Павла, нічого для тебе не жалкує. Ну то й радій з того!

У відповідь Орися знову заплакала. Кілька хвилин тому їй розбили серце, зламали віру в людей. А таке нелегко пережити.

 

Наступного ранку Орися і Ярослав вперше за кілька днів спустилися на сніданок, чим порадували бабусю.

— А я вже думала, що довіку їстиму тут сама, — вона вправно накладала сирники кожному у тарілку. Потім поставила на стіл блюдце зі сметаною.

— Сідайте, Соломія Дмитрівна, — чоловік підхопився з місця й потягнувся за чайником. — Я сам наллю всім чаю.

— Добре, синку, — бабуся розпливлася у посмішці й, скрегочучи та охаючи, сіла навпроти Орисі.

— Ой, я вже запізнююся на роботу, — вигукнула дівчина й скочила на ноги. 

— Ще схуднеш, отак бігати, — невдоволено пробурмотіла Соломія Дмитрівна. — З'їж хоч щось.

— Я з собою візьму.

— Я можу тебе підвезти, — розмішуючи цукор у чашці, промовив Ярослав. — В мене зустріч з головним розробником. Мені по дорозі.

Вона відкрила було рота, щоб відмовитися, як бабуся відповіла за неї:

— А що, хороша ідея. Ви йдіть, а я вам зараз сирників запакую. І не смій мені перечити! — пригрозила вона пальцем, коли Орися знову відкрила рота.

Дівчина знизала плечима й пішла за Ярославом до машини. 

 

Коли вони виїхали з двору, чоловік уважно поглянув на Орисю. 

— Я не хотів тебе вчора засмучувати.

— Хотів, — відповіла вона, дивлячись у вікно. — Але то пусте. Не твоя вина, що мій колишній — брехлива жадібна падлюка. Він справді вкрав твої ідеї?

— Ага, — насупився Ярослав. — Скористався тим, що батько мене ненавидить і ніколи мені не вірить.

— Чому він тебе ненавидить? — вона зиркнула на нього й знову відвернулася до вікна.

В машині запанувала тиша, яку Орися не наважувалася порушити.

— Після універу, — почав чоловік, — я майже не спілкувався з батьками. Вважав, що вони погані люди, бо ж виховували мене досить суворо. Я пішов з дому. Загуляв. Завів собі друзів і з ними регулярно пиячив до ранку. 

Ярослав прокашлявся й продовжив:

— Однієї ночі, ми влаштували гармидер у нічному клубі, почали чіплятися до людей. Я побився з одним відморозком. Охорона викликала поліцію. А з відділку вже зателефонували батькам, щоб вони мене забрали, бо я був несамовитий від випитого. Мама з татом поїхали за мною. Це була зима, — Ярослав нервово ковтнув слину. — На дорогах ожеледиця. Тато не впорався з керуванням і вони потрапили в аварію. Мама не вижила, а татові ногу збирали по частинах. Він досі шкутильгає. Батько тоді назвав мене звіром, виродком. Відтоді ми майже не спілкуємось.

Від почутого Орисі перехопило подих.

— Я не знаю, що сказати…

— А що тут скажеш…

У машині запанувала мовчанка. Ярослав дивився на дорогу, а Орися замислено про щось думала.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍