Роберт Лоуренс Стайн - Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри, Роберт Лоуренс Стайн

ти ще не на вечірці? - запитала Шері, коли він підбіг, щоб підняти слухавку.

-Тому, що я розмовляю з тобою телефоном, - різко відповів Грег.

- Тоді захопи камеру, добре?

Грег не дивився на камеру і не виймав її зі схованки відтоді, як стався нещасний випадок з його батьком.

- Я не хочу її брати, - наполягав він, попри настирливі вимоги Шері. - Хіба ти не розумієш, Шері? Я не хочу, щоб хтось ще постраждав.

- О, Грегу, - сказала вона, розмовляючи з ним, наче з трирічною дитиною. - Ти ж в це віриш, чи не так? Ти ж не віриш, що камера може завдати шкоди людям?

Грег на мить замовк.

- Я не знаю, у що я вірю, - сказав він нарешті. – I тільки знаю, що спочатку Майкл, потім Пташка...

Грег важко проковтнув.

- І я бачив сон, Шарі. Минулої ночі.

- Га? Що за сон? - нетерпляче запитала Шарі.

- Справа була в камері. Я всіх фотографував. Всю свою сім'ю. Маму, тата і Террі. Вони смажили барбекю. На задньому дворі. Я тримав камеру. І повторював: «Скажи сир, скажи сир», знову і знову. І коли я подивився у камеру, вони посміхалися мені, але... вони були скелетами. Усі вони були скелетами. Їхньої шкіри не було, і...

Голос Грега обірвався.

- Який дурний сон, - сказала Шері, сміючись.

- Але саме тому я не хочу брати з собою камеру, - наполягав Грег. - Я думаю...

- Візьми її, Грег, - перебила вона. - Це не тільки твоя камера, ти ж знаєш. Ми всі четверо були в будинку Коффманів. Вона належить нам усім чотирьом. Візьми її.

- Але навіщо, Шері? - запитав Грег.

- Просто для приколу, ось і все. Вона робить такі дивні знімки.

- Це точно, - пробурмотів Грег.

- Я не придумала більше ніяких розваг для вечірки, - сказала йому Шері. - Я хотіла взяти напрокат якийсь страшний фільм, але мама каже, що ми повинні піти на вулицю. Вона не хоче, щоб її дорогоцінний будинок був зіпсований. Тож я подумала, що ми могли б сфотографувати всіх цією дивною камерою. Ну, знаєш. Подивитись, які чудні фотки вийдуть.

- Шарі, я справді не хочу...

- Принеси, - наказала вона. І поклала слухавку.

Грег довго стояв, втупившись у слухавку, важко думаючи, намагаючись вирішити, що робити.

Потім поклав слухавку на місце і неохоче попрямував до своєї кімнати. З голосним зітханням він витягнув камеру зі схованки в узголів'ї ліжка.

- Це ж день народження Шарі, врешті-решт, - промовив він уголос до себе.

Його руки тремтіли, коли він підіймав камеру. Він зрозумів, що боїться цього.

«Я не повинен цього робити», подумав він, відчуваючи важкий вузол страху внизу живота.

«Я знаю, що не повинен цього робити!»

Сімнадцята глава

- Як справи, Пташко? - покликав Грег, пробираючись через внутрішній дворик, викладений плитняком.

- Краще не буває, - відповів той, даючи другові «п'ять».

- Єдина проблема в тому, це те, що відтоді, як м'яч потрапив у мене, - продовжував Пташка, насупившись, - час від часу я починаю... кудкудакати, як курка!

Він сплеснув руками й почав ходити по подвір'ю, кудкудакаючи на все горло.

- Гей, пташко, йди неси яйце! - крикнув хтось, і всі засміялися.

- Пташка знову за своє, - сказав Майкл, хитаючи головою. Він дружньо поплескав Грега по плечу. Майкл, з рудим нечесаним волоссям, був одягнений у вицвілі джинси й гавайську спортивну сорочку у квіточку, на три розміри більшу за нього.

- Де ти взяв цю сорочку? - запитав Грег, тримаючи Майкла на відстані витягнутої руки за Майкла за плечі, щоб помилуватися нею.

- Сам зшив зі старої скатертини, - відповів Пташка, все ще сплескуючи руками.

- Мені його подарувала бабуся, - сказав Майкл, насупившись.

- Це ж авторський хенд-мейд, - перебив Пташка. Одного жарту йому було замало.

- Але чому ти її вдягнув? - запитав Грег.

Майкл знизав плечима.

- Все інше було брудним.

Пташка нахилився, підняв з газону маленьку грудочку бруду і втер її  Майклу на спину.

- Тепер і ця брудна, - заявив він.