Сая Морі - Невдале викрадення, Сая Морі

— Ти ж розумієш, що це не покарання, а подарунок? — Петро поклав вільну руку на ліве плече Ярини та схилився до її правого вуха. — Сьогодні в будь-якому разі хтось помре. А ти можеш вибрати, хто саме. Такі, як ми з тобою, вкрай рідко щось вирішують в житті. — Ярині раптом стало надзвичайно сумно. Озлоблений, побитий несправедливою долею чоловік без кар'єри та грошей ототожнив її з собою. Невже на неї чекає таке ж майбутнє? — Зазвичай все в руках отаких корупціонерів. А ти постійно вимушена плисти за течією та дозволяти іншим вирішувати за тебе. Нікого не хвилює, що ти думаєш та чого хочеш. Але сьогодні все зміниться. Я обіцяю, що твій вибір матиме значення. Як вибереш одного, другий житиме.

В чомусь він мав рацію… Нікого не хвилювало, що вона не збиралась викидати кросівки! 

— А можна нікого не вибирати? — Ярина повернула голову та обережно глянула на Петра. Його обличчя було занадто близько — вона бачила окремі волоски кількаденної щетини.

— Ні. Тоді помруть обидва. 

Що він взагалі собі думав та як планував тікати від поліції? Явно ж бреше, що залишить свідків живими. 

— А можна вибрати себе? — її голос став ще більш жалюгідним  та жалісливим, ніж зазвичай. Не хотілося помирати, але брати на себе відповідальність за чуже життя чи смерть, щоб роками потім мучитися через почуття провини, було страшніше. 

— Жодних самопожертв. Невдахи сьогодні не програють.

Від його реплік хотілося забитися в куток і плакати. Вона не невдаха. Правда ж?

А може… Він сам не міг вибрати? Кого вбити, а на кого повісити цей злочин. Одним пострілом зруйнувати два життя.

— Як Софія пов'язана зі мною? — Максим з-під лоба глянув на Петра. Його обличчя залишалось незворушним. Він не виявив жодної реакції щодо діалогу, який тільки-но відбувся.

Ярині здалося, чи з коридору долинули тихі кроки? 

Петро скрипнув зубами:

— Ти зустрічався з нею два тижні, — коли він її кохав п'ять років та зустрічався — майже три. Вона кинула його заради цього мажора, якого продовжувала кохати навіть після розриву стосунків. 

— Це злочин? — Максим вигнув брову.

Петро помовчав й ледь помітно хитнув головою: 

— Ні. Бути бабієм та мерзотником — не злочин.

Ніс Максима смикнувся:

— Я ніколи не ображав жінок. Всі мої стосунки були за згодою.

Попри погрози Петра хвилинами раніше, Ярина мимоволі пирснула. Вона одразу закусила губу й принишкла, але всі почули смішок. Колись її вб'ють за невміння приховувати емоції й, можливо, саме сьогодні. 

Максим різко перевів на неї хижий погляд: 

— Тебе настільки образили слова «Я кохаю тебе»? Чи ображає те, що я одразу приїхав, варто тобі написати кілька рядків?

Ярині взагалі гріх було скаржитися на їхні стосунки. Він ледь не бігав за нею як пес, першим ініціював зустрічі, всюди запрошував. Купив шпалери врешті-решт! 

Марія та Андрій здивовано перезирнулися. Катерина, що хвилину тому втомлено сперлась скронею на холодну стіну, лише байдуже покосилась на пару, що почала з'ясовувати стосунки. 

Ярина розуміла, що мала б щось відповісти, але доладних слів та пояснень не знаходилось. Вона й сама не могла чітко сформулювати, чому засміялась. 

Проте доля їй усміхнулась й дозволила нічого не вирішувати та не пояснювати — з коридору хтось смикнув двері за ручку.

Петро напружено стиснув пістолет та приклав вказівний палець до губ. Він поклався на розсудливість та мовчання заручників, які мали б достатньо любити життя, щоб не спішити з ним прощатися. Петро навпочіпки наблизився до дверей.

Кроки віддалилися, але з коридору знову долинув звук, який нагадував смикання ручки. Цього разу намагалися відчинити інші двері. 

Та не встиг Петро видихнути та відійти, як один з телефонів, що лежали на столі, завібрував та озвався гучною мелодією. Він кинувся вимкнути звук, але гучні кроки з коридору швидко наблизилися. У двері постукали.

— Петре, або ти відчиняєш, або я викликаю поліцію.

Катерина, що почула рідний голос, різко підняла голову. Петро запустив долоню у коротке в’юнке волосся та протяжно видихнув: 

— Пробач, але ти цього не зробиш.

— І що мене зупинить?

На хвилину запанувала тиша. Петро тяжко зітхнув та нервово потер чоло:

— Як ти зрозумів?

— Відстежив телефон Ярини, — Сергій сперся спиною на стіну в коридорі. — Вже кілька тижнів цим займаюсь. Як побачив цю локацію, все одразу склалося. 

Ще ніколи Ярина так не раділа його ігноруванню чужих особистих кордонів. Але ж він блефував? Насправді поліція вже їде?

— Відпускай усіх. 

— Мені шкода, але ні. Думка про те, що вони продовжать свої щасливі життя без жодних наслідків, для мене нестерпна. 

Почулося тихе шкрябання. 

— Ти ж не вб’єш, так? — примирливо припустив Сергій.