Сая Морі - Невдале викрадення, Сая Морі

— Я вже це зробив. У вас вдома. 

— Він був хворий, — завдяки Стасу Сергій вздовж та впоперек вивчив кожну деталь справи. — Це заспокоїло совість. Ти допоміг йому підробити аналізи, вибити гроші з клініки «Енліль» та позбутися болю. Зі здоровими людьми це не спрацює.

— По-перше, мені байдуже до совісті. А по-друге, — Петро спрямував пістолет на двері, — припини заговорювати мені зуби та намагатися відчинити замок.

— Та хіба ж це замок? — всупереч вимогам Сергій байдуже відімкнув двері й сховав відмички до кишені. — Можна було просто скотчем заклеїти ці двері. Результат був би такий самий, — він переступив поріг та окинув усіх присутніх замисленим поглядом. — Ти пограбував мотузковий парк?

— Тобі доведеться приєднатися до них, — Петро стиснув пістолет двома руками та відступив на крок.

— Не думаю. Тут немає більше мотузок. Хіба що, — Сергій пройшов повз нього до Катерини, — нам доведеться когось розв'язати та відпустити? — він присів навпроти неї навколішки та зазирнув в очі. 

— Щоб вони викликали поліцію? 

— Я вже це зробив, — Сергій підвівся та почав розв'язувати Катерину. 

— Брешеш, — Петро навіть не сумнівався в цьому.

— Можеш зачекати та перевірити. А можеш спробувати втекти.

Проте не встиг він переконати дати заручникам спокій, як з коридору долинули нові гучні кроки, що стрімко наближалися. Петро схопив Сергія за руку, притягнув до себе та приставив до його скроні пістолет. Це мало б більш ефектний та страхітливий вигляд, якби Сергій не був вищим сантиметрів на двадцять. 

Запанувала тиша. Повз дверний отвір пролетіла монетка. Потім ще одна. Зрештою, до приміщення обережно зазирнув Костянтин, що перевіряв на дрібних грошах, чи не застрелять його як тільки він опиниться в полі зору. Він відчуженим поглядом окинув дивну експозицію та сховав руки до кишень. 

— Я знав, що це все через Сергія, — Костянтин з розумінням кивнув та переступив низький поріг.

Сергій фиркнув: 

— Наразі я, можливо, єдиний, кого з присутніх не хотіли вбити, — після чого майже самовдоволено похизувався. — Мене сюди навіть не запросили.

Костянтин ледь помітно знизав плечима:

— Я б на твоєму місці цим не пишався. Навіть вбивця не хоче мати з тобою справ.

Він зробив крок до Ярини, але Петро вдавив пістолет в шию Сергія: 

— Не наближайся. Інакше я його пристрелю.

— Не хвилюйся, — Сергій легковажно махнув рукою. — Він не вистрілить.

Костянтин хитнув головою та задумливо протягнув:

— Не знаю. Як на мене, він має переконливий вигляд.

— Він не такий злий, як хоче здаватися.

— Ну, звісно, — невдоволено фиркнув Максим. — А я просто фарбою заляпався. 

— Агов. Замовкніть, — Петро втомився тримати Сергія й опустив руку з пістолетом. Рівень його вимог потроху опускався. 

Саме в цей момент Катерина, яка впродовж розмови тихо й непомітно розплутувалась з мотузок, підскочила ззаду та, закривши собою Марію, яка залишилась сидіти під стіною, й повисла на руці з пістолетом. Петро від несподіванки та переляку вистрілив.

Сергій скрикнув та впав на підлогу. Катерина шоковано завмерла та зблідла. Петро розтиснув пальці та впустив зброю, яку миттєво підібрав Костянтин. Ярина, що сиділа спиною до цієї епічної картини, увірувала як ніколи та мовчки молилась в надії, що це врятує чиєсь життя. 

— Пробач, — Петро кинувся вниз та схилився над Сергієм, який притискав до себе праву ногу. — Покажи поранення, я можу…

Сергій не змінив позицію, проте впродовж наступної хвилини лаявся такими вишуканими висловами, що його знанням позаздрили б мовознавці.

З коридору долинув віддалений звук поліційної сирени. Всі здивовано перезирнулися. Окрім Сергія, який тихо шипів й втискався лобом в холодну підлогу, та Костянтина, який зателефонував Стасу одразу після дивної розмови з Максимом, який заявив, що їде з романтичною метою до моргу.

Костянтин спокійно підійшов до Ярини та розв'язав вузли на мотузці. Максим, що не побачив подиву тільки на його обличчі, скосив підозрілий погляд:

— Ти зателефонував до поліції?

— Звісно. А ви хіба ні? — він запитав так, ніби це було очевидним рішенням і всі присутні мали можливість ним скористатися.

Приміщення занурилося в ніякову тишу. Костянтин підняв брови:

— Серйозно? Ви всі взагалі при тямі? 

— На мене спрямували пістолет. Я не могла цього зробити, — Ярина скинула мотузку й потерла затерплі руки.

— Я взагалі їхав на побачення, — Максим відвернувся до стіни.

Костянтин глянув на нього так, ніби той намагався втекти з психіатричної лікарні:

— До моргу. Тебе взагалі нічого не збентежило?

Максим знову повернувся й вперся багатозначним поглядом в Ярину: 

— Ні.