Селена Рейні - Безхатько в подарунок, Селена Рейні

– Щось не так? – запитала Христина.

– Здається, ці помідори… вже зіпсувалися.

Дівчина придивилася до тарілки й засміялася.

– Вони не зіпсувалися. Ти просто приніс не той слоїк.

– Якщо чесно, то я не знаю, що таке слоїк.

– Слоїк – це банка. Але помідори не ті. І вони не зіпсовані. Це квашені, а не солодкі.

– Серйозно? – він відкусив ще один разок. – Ніколи такого не куштував. Вони на смак… як пиво…

– Ну, так. Але деяким подобаються.

– Здається, – взяв у руки ще один помідор, – мені теж, – усміхнувся.

– Ти не куштував щавлевий борщ. І квашені помідори. То що ти їси зазвичай? – обережно запитала.

– Поблизу моєї роботи багато хороших ресторанів.

Христина сумно кивнула. «Зрозуміло. Отже, у сміттєвих баках риється». Розпитувати про його життя безхатька далі, їй не хотілося. Тому вона мовчки спостерігала за тим, з яким апетитом він їсть.

– Ти чудово готуєш, – сказав з задоволеною посмішкою, коли зауважив, що вона спостерігає за ним.

– Знаєш, коли виберемося звідси, ти можеш приходити до мене на обід.

– Я був би тільки радий, – з ніжністю подивився на неї.

Навряд батьки, почувши про її плани зрадіють, – не щодня вона запрошувала безхатьків додому. Але Христина була впевнена, що після знайомства з Павлом, рідні зрозуміють її. Може татові вдасться прилаштувати Павла у школу, де він вчить дітей фізиці. Павло може бути охоронцем чи прибиральником. Все ж це краще, ніж збирати металолом. Але це згодом.

– Частину води вилий у балію. А частину залиш в ось цьому відрі, – проказала збираючи зі столу посуд. – Там рунделик…

– Що?

– Рунделик, – обернулася до нього і знову не втрималася та розсміялася з виразу його обличчя. – Залізна каструлька з довгою ручкою.

– А…, – глянув у бік. – І це не залізо, а алюміній.

– Звідки у тебе такі знання? – щиро здивувалася.

– Так я ж металолом займаюся.

– Точно. Загалом, цим рунделиком зливатимеш на себе воду.

– Можна взяти це мило? – вхопив у руки мильницю з умивальника. Принюхався і скривився. – Я без мила краще помиюсь…

– Це господарське мило. Я дам тобі свій шампунь і гель для душу. Вони з ароматом цитрусів. Тож, гадаю, тобі підійде. Ти розстели он те рядно, – аби підлогу не надто намочити, а я принесу тобі рушник.

Коли Христина вийшла, Павло підвівся і поглянув на себе у дзеркало на умивальнику. Що ж, без спеціального гелю, олійки та воску, його борода виглядала вкрай погано.

– Христино, а ножиці у тебе є? – гукнув.

– Так.

– Принесеш?

– Звичайно.

Дівчина повернулася з рушником і ножицями. Передала їх чоловіку.

– Залишу тебе самого, – мовила не піднімаючи очей і вийшла з кухні, щільно закривши за собою двері. А Павло прийнявся зістригати свою бороду.