Селена Рейні - Безхатько в подарунок, Селена Рейні

ГЛАВА 7

За ці два дні уявлення Христини про безхатьків змінилося. Проте навіть зі своїми розширеними горизонтами вона не здогадувалася, що безхатьки можуть бути такими… привабливими.

Вона сиділа за столом перед єдиною свічкою та розгадувала сканворди, коли Павло, лише в одному рушнику, пов’язаному на стегнах, вийшов з кухні.

– Забувся свій одяг на ліжку, – ніяково мовив.

А дівчина не могла відвести очей від його тіла. Таке вона бачила лише в рекламі. Чиста шкіра. Налиті силою м’язи. Кубики преса на животі.

Христина знала, що він тягає залізо. Однак не здогадувалася, що життя безхатька відобразиться на його тілі так… вдало.

Він зістриг бороду, а волосся вклав назад, – що дуже личило йому.

Павло взяв речі й повернувся в кухню. А вона думала про його сильні руки. Про накачані груди. Про рельєфний живіт. Через кілька хвилин чоловік повернувся. Одягнений у штани та кофту її прадіда. Однак чари не розвіялися.

Павло хотів щось сказати, але Христина зірвалася зі стільця і промчала повз нього.

– Зроблю нам щось гарячого.

А в кухні намагалася прийти до тями. Зробила чай з калини та малинового варення.

«Тебе не може приваблювати безхатько, – запевняв перший голосок у її голові. – Не може? – питав інший. – Тоді що це з тобою діється?», – вела дискусію сама з собою, коли верталася у кімнату з гарячими напоями.

– Це закоханість, – серйозно відповів Павло.

– Що? – злякалася.

– «Стан емоційного та фізичного притягнення до іншої особи». «Закоханість», – роз’яснив.

– Так, – тихо погодилася, ставлячи на стіл дві чашки, – закоханість.

– Країна з прапором з хрестами – Грузія. Тому поет-дисидент буде…

– Стус.

– Правильно, – постукав кінчиком олівця по столі. – А найбільша річка Канади? Там вісім букв. Друга «А», а третя «К».

Він передав газету Христині.

– Маккензі, – вписала слово. Різдвяна німецька випічка. Перша «Ш», – прочитала.

– Штрудель? – припустив.

– Ні. Всього шість букв.

Вона протягнула йому сторінки, але Павло підвівся, взяв стілець і поставив його поряд з її місцем.

– Так не доведеться весь вечір тягнутися одне до одного через стіл, – усміхнувся і сів біля неї.

Тепер їхні плечі торкалися. Вона відчувала тепло від його тіла, через що її блискавично кинуло у жар. А ще вдихала запах зубної пасти та свого цитрусового гелю для душу. От тільки на тілі Павла він пахнув інакше. Гостріше та свіжіше. Тож до жару додалося ще й запаморочення. І від цього пришвидшилося серцебиття.

Надто близько! Надто близько…

– Штолен.

– Що? – не вимовила, а пискнула.

– Німецька випічка. Це такий дріжджовий кекс з сухофруктами, цукатами, марципаном, мигдалем і білосніжною присипкою з цукрової пудри.

– А… Щось я втомилася від сканвордів, – різко підвелася та відійшла до грубки, біля якої було не так гаряче, як біля чоловіка.

Перші кілька секунд Павло був у ступорі. А тоді зустрівся поглядом з дівчиною і, опустивши голову, усміхнувся.

– Хочеш у ліжко? – запитав.

– Не зрозуміла…, – дівчина відчула, як її обличчя запалало.

– Можемо ще поговоримо? Здається, ще й дев’ятої вечора немає…

– Добре, – погодилась, сіла на ліжко і взяла на руки Мурзу, яка відразу замуркотіла від ласки. – Ти живеш сам? – ризикнула запитати.

– Ні. З Рудольфом.

– Це твій товариш?

Від усвідомлення того, що Павло ділить, щоб там не було, з іншим безхатьком, їй стало гірко. З однієї сторони – добре, що у Павла є вірний друг. А з іншої, – а раптом той чоловік якийсь наркоман чи випивака?

– Рудольф – мій пес. Безрідна дворняга. Я знайшов його два роки тому під смітником. Він був у болоті, голодний і такий сумний. В той момент я був не сам. З дівчиною…, – тихо додав. – Вона відмовляла мене, коли я сказав, що заберу собі те нещасне щеня. Запевняла, що це бруд, сморід та шерсть у домі. Але я не з лякливих, – усміхнувся їй Павло. – Блох не боюся. А в домі псувати нічого. І хоча той ненажера виїдає добрячу дірку у моєму бюджеті, я щасливий бути його господарем.

– А у мене ніколи не було домашньої тваринки. У сестри алергія на шерсть. Тато пропонував нам акваріумних рибок. Але попри те, що вони дуже гарні, з ним не пограєш, – розповіла Христина.

Вони розмовляли ще бозна скільки часу. І лише коли годинник, який показував неправильний час, пробив північ, Христина почала позіхати.

– Я тебе втомив.

– Лише трішки. Але мені потрібно завтра раніше підвестися, щоб швидше взятися за роботу.

– Розумію.

Дівчина підвелася, перекладаючи біло-сірий клубок на ліжко. Чоловік теж встав.

– Якщо змерзнеш, то можеш вранці підкинути у грубку дрова, що залишилися у відрі. Але гадаю, тобі під периною буде тепло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍