Селена Рейні - Безхатько в подарунок, Селена Рейні

– Гаразд, – відповів, але з місця не зрушив.

– Одягай куфайку, – мовила проходячи у кухню. Тоді накинула на свої плечі кожух. – Я покажу, що робити.

– Ей, я ж не останній дурень. Воду сам здатний витягнути, – запевнив. – Дай відро, – впевнено попросив.

– Добре, – повела плечима. – Тоді одягайся. І рукавиці обов’язково візьми. А я притягну балію.

Павло натягнув куфайку, а Христина вручила йому відро, сама ж зняла балію з цвяха на стіні у коридорі. Чоловік вийшов на вулицю. Без проблем знайшов колодязь. Відчинив його. Заглянув у середину. Гукнув у кадоби, дивуючись власному відлунню. Опустив відро у воду. А коли вже почав крутити ручку, пальці скувало від холоду. Відпустив металеву ручку і повне відро потягнулося донизу. А за ним закрутилася дерев’яна колодка з ланцюгом. Ручка закрутилася, мов дурнувата, ледь не зацідивши йому по підборідді.

– А я таки останній дурень, – облаяв себе під звук удару відра об воду.

Саме в цей момент з веранди виглянула Христина.

– Все гаразд? – сполохано гукнула.

– Так, – повернувся до неї та видушив з губ усмішку.

Дівчина кивнула і сховалася у хату. А Павло тихо проказав до себе:

– Окрім того, що я вже втретє за два неповних дні ледь себе не вбив…

Натягнувши рукавиці, він, цього разу без пригод, викачав воду і поніс її в хату. Там Христина вказала йому на велику каструлю, яку вже поставила на грубку. Чоловік вилив воду та подивився на балію. Вузьку та невелику.

– Ти певна, що я там поміщусь? – скептично запитав.

– Певна, – кинула на нього швидкий погляд.

– І скільки відер потрібно для тієї балії?

– Аби помитися тобі вистачить і трьох.

Чоловік у цьому сильно сумнівався. Але нічого не сказав всупереч. Кивнув і пішов з пустим відром на двір. Накачавши води, він пройшов у свою кімнату. Дівчина саме запалювала свічки.

– Мені б ще після ванної переодягнутися у щось…, – сором’язливо попросив.

– Звичайно, – кивнула і пішла у кімнату. Павло направився за нею.

Відчинила шафу. Поряд з блузками з мереживом на комірцях та яскравих халатів лежали чоловічі сорочки та штани. Павло протягнув руки й дівчина дала йому футболку у горизонтальну смугу, спортивні штани з лампасами, в’язані вовняні шкарпетки та труси, які були більше схожі на шорти.

– Дякую, – мовив.

Сів на ліжко і поклав одяг поряд з собою.

– Доки вода гріється, можемо повечеряти.

– Було б добре, – збентежено усміхнувся, бо був певен, що дівчина чула, як бурчить у нього в животі.

Він сів за стіл, а дівчина процідила картоплю та зняла з грубки капусту.

– Я можу чимось допомогти? – запитав, бо не знав куди дітися, доки вона працює.

– Сходи у комору і принеси слоїк солодких помідорів.

– Добре, – мовив, забираючи одну свічку.

– І будь обережний. Там миші.

– Миші? – злякано перепитав.

Христина лише повела плечима.

Замість того, щоб вийти у коридор, чоловік пішов у кімнату.

– Ти куди? – поцікавилася.

– Як куди? По кішку!

Христина на це розсміялася.

А Павло взяв з ліжка сонну Мурзу і разом з нею пішов у комору. Обережно, уважно дивлячись під ноги, зайшов у кімнатку. Кішку посадив на поличку, а поряд поставив свічку.

Як виглядають помідори, він знав. Але не мав уявлення про те, що таке слоїк, а запитати, знову виставивши тебе дурнем, посоромився. Коли оглянув комору, трохи розгубився. Бо там стояло стільки банок, мішків та ящиків з городиною, що знайти серед них те, що попросила Христина, виявилося не так просто.

– Слоїк. Слоїк, – повторяв у голос, але нічого схожого не побачив. – Ти знаєш, як виглядає слоїк? – спитав у Мурзи.

Кицька навіть не подивилася на нього, маневруючи між банками на поличці. І те, як зосереджено вона виглядала, його бентежило. Тут точно були миші! Тому він вирішив діяти швидко. Слоїк не шукав. Попри тьмяне світло єдиної свічки, зміг розгледіти серед сливок та яблук, помідори. Ті були лише у банці. Боязко, аби миша не вкусила за палець, схопив банку.

І вибіг з комори.

Мурза послідкувала за ним і відразу направилася назад на ліжко. А Павло пішов на кухню. Поставив на стіл трилітрову банку, чекаючи на реакцію дівчини.

– Зможеш сам відкрити? – запитала, розтовкуючи картоплю. – Відкривачка у шухляді.

– Зможу, – легковажно відповів, досі під враженням від своєї маленької перемоги, адже приніс те, що треба. Мабуть…

Як відкривати банку, він знав. На щастя, його тато любов консервований березовий сік. Справившись з кришкою, він навіть сам взяв тарілку і виделкою дістав кілька помідорів.

Дівчина поставила на стіл картоплю та капусту. Павло накидав собі у миску пюре. З деякою насторогою покуштував капусту, однак залишився задоволеним. А тоді взяв у руки помідор. Надкусив і скривився.