Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

побували в концентрованому дезінфекційному розчині. На складі одягу кожному жбурнули трохи лахів. І ось вони знову стоять на плацу для переклички.

Люди швидко вбиралися і були, наскільки це можна так назвати, щасливі: вони потрапили не в табір смерті.

Речі, які їм видали, не пасували. Замість білизни Зульбахерові дісталися жіночі вовняні панталони з червоними підв’язками; Розенові – комжа[19] якогось отця. Усе це речі померлих. На комжі була дірка від пострілу, довкола якої тяглася жовтувата пляма крові. Речі прали дуже недбало. Частині людей дісталися дерев’яні черевики з гострими кантами, які привезли з ліквідованого концентраційного табору в Голландії. Для непризвичаєних, скривавлених від тривалого переходу ніг це була справжня тортура.

Мав початися розподіл по блоках, та в цю мить заревіли сирени міста. Усі дивилися на керівника табору.

– Продовжуйте! – прокричав Вебер крізь шум.

Есесівці і капо нервово бігали туди-сюди. В’язні тихо стояли рядами, злегка підняті обличчя тьмяно мерехтіли у місячному світлі.

– Опустити голови! – крикнув Вебер.

СС і капо снували вздовж рядів і викрикали команду. Час до часу вони самі дивилися в небо. Шум поглинав їхні голоси. Аби привернути увагу, вони взялися за кийки.

Вебер з руками в кишенях походжав на краю плацу і не давав жодних нових розпоряджень. До нього підскочив Нойбауер.

– Вебере, що тут відбувається? Чому люди досі не в бараках?

– Бо ще не було розподілу, – флегматично відповів Вебер.

– Байдуже, тут вони залишатися не можуть. На відкритому просторі їх можуть сприйняти за війська.

Гул сирен змінився.

– Надто пізно, – сказав Вебер, – під час руху вони будуть іще помітніші.

Він стояв на місці й дивився на Нойбауера. Нойбауер це помітив, він знав: Вебер чекає, що він побіжить у бомбосховище. Розлютований, залишився стояти.

– Клята маячня! – лаявся він. – Спершу наказують прочесати наших в’язнів, а тоді присилають мені на голову цілий етап. Безглуздя! І чого ту банду не відправити в табір смерті?

– Мабуть, табори смерті надто далеко на Сході.

Нойбауер підвів погляд.

– Що ви маєте на увазі?

– Надто далеко на схід, вільні дороги і залізниця там потрібні для іншого.

Раптом Нойбауер знову відчув, як від страху в нього похололо в животі.

– Звісно, сказав він для самозаспокоєння, – для відправки на фронт. Ми ще їм дамо.

Вебер не відповів. Нойбауер понуро глипнув на нього.

– Хай люди ляжуть на землю, тоді вони менше скидатимуться на військові формування.

– Буде зроблено! – Вебер зробив кілька кроків вперед.

– Всім лягти! – скомандував він.

– Всім лягти! – повторили команду есесівці.

Люди попадали на землю. Вебер повернувся. Нойбауер хотів було піти у свій дім, але щось у поведінці Вебера його занепокоїло, і він залишився стояти. «Ще одна невдячна істота, – думав він. – Щойно отримав хрест за військові заслуги і вже знову знахабнів. Але що йому втрачати? Хіба кілька бляшанок на його дурнуватих геройських грудях, ото й усі його здобутки найманця!»

Нальоту не було, за кілька хвилин пролунав відбій тривоги.

Нойбауер обернувся.

– Якомога менше світла! З розподілом на блоки не баріться, залагодьте швидко. У темряві багато не побачиш. Решту старости блоків можуть владнати завтра в канцелярії.

– Буде зроблено!

Нойбауер залишився і спостерігав, як етап розходиться по бараках. Люди насилу зводилися на ноги. Виснажених і заснулих розштовхували товариші. Інші ж настільки знесиліли, що йти самі вже не могли.

– Мертвих – у двір крематорію. Непритомних забрати.

– Буде зроблено!

Колона сформувалася і рушила вниз у напрямку бараків.

– Бруно! Бруно!

Нойбауер обернувся. Від вхідних воріт через плац наближалася його дружина. Вона була майже в істериці.

– Бруно! Де ти? Щось сталося? Ти…

Вона побачила його і зупинилася, донька йшла за нею.

– Що ви тут робите? – люто, але тихо спитав Нойбауер, бо Вебер був саме поруч. – Як ви сюди потрапили?

– Вартовий. Він же нас знає! Ти не прийшов, і я подумала, з тобою щось трапилось. Усі ці люди…

Сельма роззиралася, наче щойно зі сну.

– Хіба я не казав, аби ви залишалися в моїй службовій квартирі? – тихо спитав Нойбауер. – Хіба я не заборонив сюди приходити?

– Тату, – мовила Фрея, – від страху мама втратила контроль. Ця велика сирена, так близько до…

Етап звернув на головну дорогу і впритул наблизився до них.

– Що це таке? – прошепотіла Сельма.

– Це? Нічого особливого! Нинішній етап.

– Але…

– Ніяких але! Що вам тут треба? Геть! – Нойбауер відтіснив дружину і доньку вбік. – Давайте, рухом!

– Який у них вигляд! – Сельма дивилася на обличчя в місячному світлі.

– Який вигляд? Це в’язні! Зрадники батьківщини! Як би вони мали виглядати? Як радники комерції?

– Але ті, яких несуть, ті…

– Досить з мене! – прогарчав Нойбауер. – Цього ще бракувало! Тонкосльозі балачки! Люди прибули сьогодні. До їхнього вигляду ми не маємо жодного стосунку. Навпаки! Тут їх мають відгодувати. Правда ж, Вебере?

– Так точно, оберштурмбаннфюрере.

Вебер іронічно глянув на Фрею і рушив далі.

– Прошу, переконалися?! А тепер геть звідси! Тут бути заборонено, це вам не зоопарк!

Він підштовхував жінок до виходу. Боявся, що Сельма скаже щось небезпечне. Доводилося бути пильним. Покладатися не можна ні на кого, навіть на Вебера. Прокляття, і чого Сельма і Фрея нагодилися саме тоді, коли тут етап! Він забув сказати їм, аби залишалися в місті. Хоча через тривогу Сельма однаково б там не залишилась. Чорт його знає, чого вона так знервувалась. Зазвичай солідна жінка, а щойно почує сирену – перетворюється на хирляве дівчисько.

– А вартовими я ще займуся! Отак просто вас пропустити! Світ не знав! Ще трохи, і пускатимуть будь-кого!

Фрея обернулася:

– Черги сюди не буде.

Нойбауерові на мить перехопило дух. Що це було? Фрея? Його власна плоть і кров? Та, кого він беріг як зіницю ока? Революція! Він дивився у її спокійне обличчя. Вона не могла це мати на увазі, ні, їй ішлося про щось інше. Він засміявся.

– Це ми ще побачимо. Оці, цей етап, вони благали дозволу тут залишитись. Благали! Ридали в надії сюди потрапити! Як, гадаєш, вони виглядатимуть за два, три тижні? Зміняться до невпізнання! Ми найкращий табір у всій Німеччині. З чудовою славою! Справжній санаторій.

Перед Малим табором залишилося ще двісті осіб з етапу. Найслабші. Вони спиралися один на одного. Серед них були й Зульбахер з Розеном. Люди по блоках стояли назовні. Знали, Вебер особисто контролює розподіл. Тому 509 і Бухера Берґер послав за харчами: хотів, аби керівник табору їх не бачив, – але з кухні їх відіслали назад. Сказали, що їжу роздаватимуть після того, як закінчать з етапом. Усюди було темно, кишенькові ліхтарики мали лише Вебер