Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

і шарфюрер СС Шульте, і час до часу їх вмикали. Старости блоків рапортували.

– Решту запхайте сюди, – сказав Вебер другому старості табору.

Староста табору розподіляв людей. Контролював Шульте. Вебер повагом рушив далі.

– А чому тут значно менше людей, ніж там? – спитав він, коли опинився біля секції D 22-го барака.

Староста блоку Гандке виструнчився.

– Приміщення менше, ніж інші секції, пане штурмфюрере.

Вебер засвітив ліхтарик. Світло блукало заціпенілими обличчями. 509 і Бухер стояли в задньому ряді. Світлове коло ковзнуло по 509, засліпило його, рушило далі й повернулося.

– Тебе я знаю! Звідки?

– Я давно в таборі, пане штурмфюрере.

Промінь світла висвітив номер на грудях.

– Час здихати!

– Це один з тих, кого нещодавно брали в канцелярію, пане штурмфюрере, – відрапортував Гандке.

– Он воно що, точно. – Світло знову опустилося на номер і рушило далі. – Шульте, запам’ятайте його номер.

– Буде зроблено, – відказав шарфюрер Шульте свіжим, молодечим голосом. – Скількох запхати сюди?

– Двадцятьох, ні, тридцятьох, хай потісняться.

Шульте і староста табору рахували й записували. За олівцем Шульте з темряви спостерігали очі ветеранів. Вони не бачили, щоб він записував номер 509. Вебер його не називав, а ліхтар уже був вимкнений.

– Готово? – спитав Вебер.

– Так точно.

– Решту писанини завтра закінчить канцелярія. А тепер марш туди! І здихайте швидше! А ні – ми раді допомогти.

Широким і впевненим кроком табірною дорогою Вебер рушив назад. Шарфюрери йшли за ним. Гандке трохи потинявся без діла, а тоді верескнув:

– Хто за їжею, вийти!

– Залишайтеся тут, – прошепотів Берґер до 509 і Бухера. – Піде хтось інший, краще буде, якщо ви більше не крутитиметесь у Вебера під ногами.

– Шульте записав мій номер?

– Я не бачив.

– Ні, – сказав Лєбенталь. – Я стояв спереду і пильнував. У поспіху він про це забув.

Тридцятеро новеньких якийсь час майже нерухомо стояли у вітряній темряві.

– У бараках є місце? – врешті спитав Зульбахер.

– Води, – пролунав поруч із ним хрипкий чоловічий голос. – Води! Змилуйтеся, заради Бога, дайте нам води.

Хтось приніс піввідра води. Новенькі накинулися на нього і перекинули; їм ні з чого було пити, окрім як черпати власними долонями. Вони попадали на землю й намагалися так набрати води. Стогнали. Губи були чорні і брудні. Люди облизували долівку.

Берґер помітив, що Зульбахер і Розен не атакували відра.

– Поруч із вбиральнею є водогін, – сказав він, – вода цяпотить, але з часом для пиття можна набрати вдосталь, візьміть відро і принесіть.

Один з новеньких вишкірив зуби:

– Щоб ви тим часом зжерли нашу їжу?

– Я піду, – сказав Розен і взяв відро.

– Я теж. – Зульбахер вхопив ручку з іншого боку.

– Ти лишайся тут, – відказав Берґер. – З ним може піти Бухер, покаже, де це.

Бухер і Розен пішли.

– Я тут старший по приміщенню, – звернувся Берґер до новеньких. – Ми дотримуємось порядку, раджу і вам так робити. Інакше ви довго не протягнете.

Ніхто не відповів. Берґер не знав, чи його хтось взагалі слухав.

– У бараку є місце? – за якийсь час іще раз спитав Зульбахер.

– Ні, нам доводиться спати по черзі. Частина лишається на вулиці.

– А є щось їсти? Ми йшли цілий день і нічого не їли.

– Чергові пішли на кухню. – Берґер не сказав, що, ймовірно, новеньким нічого не дістанеться.

– Я Зульбахер. Це табір смерті?

– Ні.

– Точно ні?

– Ні.

– Слава Богу! І газових камер нема?

– Нема.

– Слава Богу! – повторив Зульбахер.

– Ти так говориш, ніби ти в готелі, – втрутився Агасфер. – Почекай трохи. Ви звідки?

– Ми п’ять днів у дорозі. Пішки. Нас було три тисячі. Наш табір ліквідували. Хто не міг йти далі, тих пристрелили.

– То звідки ви?

– З Ломе.

Частина новеньких досі лежала на землі.

– Води! – прохрипів хтось. – Де ж той, хто пішов по воду? Певно, сам напивається вдосталь, свинюка така!

– А ти б робив інакше? – спитав Лєбенталь.

Чоловік витріщився на нього порожніми очима.

– Води! – мовив він спокійніше. – Будь ласка, води!

– Ви з Ломе? – спитав Агасфер.

– Так.

– Не стрічався вам там Мартін Шіммель?

– Ні.

– А Моріц Ґевюрц? Лисий, з перебитим носом.

Зульбахер стомлено міркував:

– Ні.

– А може, бачили Ґедалє Ґольда? У нього лише одне вухо, – з надією в голосі спитав Агасфер. – Таке ж впадає в око. Він був у 12-му блоці.

– У 12-му?

– Так. Чотири роки тому.

– Господи! – Зульбахер відвернувся, надто дурне було запитання. – Чотири роки тому! А чого не сто?

– Старий, дай йому спокій, – мовив 509, – він стомлений.

– Це були друзі, – бубонів Агасфер. – Це нормально – розпитувати про друзів.

Бухер і Розен повернулися з відром води. Розен був у крові, комжа подерта на плечі, куртка розщіпнута.

– Новенькі б’ються за воду, – пояснив Бухер. – Нас врятував Манер, навів там порядок. Тепер по воду вони стоять у черзі. Нам треба зробити тут те саме, інакше вони знову перекинуть відро.

Новенькі позводилися на ноги.

– У чергу! – крикнув Берґер. – Усім дістанеться, у нас вдосталь води для всіх. Хто не встане в чергу, нічого не отримає!

Команду виконали всі, окрім двох, які кинулися вперед. Їх збили з ніг дрючками. Агасфер і 509 принесли свої горнята, і всі по черзі напилися.

– Погляньмо, чи зможемо дістати ще щось, – сказав Бухер до Зульбахера і Розена, коли спорожніло відро. – Небезпека минула.

– Нас було три тисячі, – механічно й без жодного сенсу відказав Зульбахер.

Повернулися чергові з їжею. Для новоприбулих їм не видали нічого. Негайно зчинився лемент. Перед секціями А і В билися, старости приміщень нічого не могли вдіяти. В них були майже самі лише мусульмани, а новенькі були вправніші і ще не такі охлялі.

– Нам доведеться щось віддати, – тихо промовив Берґер до 509.

– Хіба зупу. В жодному разі хліб, він нам більше потрібен, ми слабші за них.

– Тому нам і доведеться щось їм дати, інакше вони заберуть силою. Бачиш, що там діється.

– Так, але лише зупу. Хліб нам самим потрібен. Давай поговоримо з тим, на прізвище Зульбахер.

Вони його прикликали.

– Слухай, – почав Берґер, – сьогодні на вас нічого не видали, але ми поділимося з вами нашою зупою.

– Дякую.

– Що?

– Дякую.

Вони здивовано дивилися на нього. Подяка в таборі була рідкістю.

– Зможеш нам допомогти? – спитав Берґер. – Щоб ваші люди знову все не поперекидали, бо тут уже нового не дістанеш, доведеться до завтра чекати. Є ще хтось, на кого можна розраховувати?

– Розен. І двоє поруч з ним.

Ветерани і четверо новоприбулих пішли назустріч черговим і з’юрмилися довкола них. Перед тим Берґер подбав, аби всі інші стали в чергу. Тільки тоді вони принесли їжу.

Почали