Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

назовні. – Він подивився на свій годинник і зрушив ворота, наче хотів їх зачинити.

Пролунав стогін людиноподібних комах. Шарфюрер-есесівець знову вистрілив у повітря. Розпач гнав їх уперед. Не ворушився лише чоловік з обличчям, схованим у долонях. Він здався.

– Ура! – кричав Штайнбреннер. – Мій лисий доповз!

Він дав чоловікові підбадьорливого копняка в зад. У цей час у ворота заповзли й кілька інших в’язнів, але більше половини були ще за межами табору.

– Ще тридцять секунд! – кричав Штайнбреннер тоном заповідача часу з радіо.

Шарудіння, шкряботіння і голосіння посилилося. Двоє людей безпомічно лежали на землі і гребли руками й ногами, наче намагалися плисти. Сил підвестися в них більше не було. Один з них ридав високим фальцетом.

– Пищить, як миша, – сказав Штайнбреннер, не відводячи очей від годинника. – Ще п’ятнадцять секунд!

Пролунав черговий постріл. Цього разу не в повітря. Чоловік з обличчям у долонях сіпнувся, виструнчився і назавжди припав до землі. Навколо його голови розплилася чорна калюжа крові – немов темний ореол святих. В’язень, який молився поруч, спробував стрибком здійнятися на ноги. Але звівся лише на одне коліно, похитнувся набік і врешті опинився на спині. Він заплющив очі, а руками і ногами рухав так, наче й далі намагався втекти, не помічаючи, що перебирає кінцівками у повітрі, як немовля в колисці. Усі його зусилля супроводжував вибух нестримного реготу.

– Роберте, як ти хочеш до нього підійти? – спитав хтось із есесівців у шарфюрера, який застрелив першого. – Зі спини в груди чи через ніс?

Роберт повільно обходив в’язня, який досі намагався втекти від долі. У роздумах він на мить зупинився позаду нього, а тоді вистрілив навскоси збоку в голову. Чоловік вигнувся, кілька разів важко вдарив черевиками об землю і впав. Повільно підтяг ногу, випростав її, знову підтяг і знову випростав.

– Роберте, цей постріл вийшов неточний.

– Точний, – байдуже відказав Роберт, не дивлячись на критиків, – це просто нервові рефлекси.

– Все, кінець! – виголосив Штайнбреннер. – Ваш час вийшов! Ворота зачиняються!

Вартові справді почали повільно зачиняти ворота. Здійнявся крик розпачу.

– Панове, не треба штовханини! – горланив Штайнбреннер, його очі сяяли радістю. – Будь ласка, по черзі! І хай ще хтось скаже, що нас тут не люблять!

Троє людей залишились на місці. Лежали на дорозі в кількох метрах один від одного. Двох Роберт повагом порішив пострілом у потилицю, а третій стежив за ним поглядом. Він напівсидів і, щойно Роберт опинявся позаду, обертав голову і дивився на нього, наче міг так втримати постріл. Роберт зробив дві спроби, і кожного разу чоловікові вдавалося так викрутитись, що він дивився на Роберта. Врешті Роберт зітнув плечима, сказав:

– Як собі хочеш, – і вистрілив йому в обличчя.

Тоді сховав зброю.

– Рівно сорок.

– Сорок, яких ти прикінчив? – поцікавився Штайнбреннер, що саме надійшов.

Роберт кивнув.

– З цього етапу.

– А побий тебе грім, ну ти й даєш! – Штайнбреннер зачудовано, із заздрістю дивився на нього, як на когось, хто поставив спортивний рекорд. Роберт був лише на кілька років старший за нього. – Ось де справжній клас!

До них підійшов старший обершарфюрер.

– Гей ви, з вашими розвагами! – лаявся він. – Тепер знову буде театр з документами на прикінчених. Носяться з ними, ніби ми самих принців попривозили, все їм точно подавай.

Через три години після того, як прибулих по етапу почали реєструвати, з ніг впали тридцять шість осіб. Четверо були мертві. Від ранку їм не давали води. Двоє в’язнів із 6-го блоку намагалися пронести їм відро води, поки есесівці займалися іншими справами. Їх схопили, і тепер вони з викрученими суглобами висіли на хрестах поруч із крематорієм.

Реєстрація тривала. За дві години мертвих було семеро, понад п’ятдесят лежали на землі. Після шостої темп прискорився, дванадцятеро померли, понад вісімдесят лежали на плацу. О сьомій їх уже було сто двадцять, скільки було мертвих – встановити не вдавалося, бо ті, хто був непритомний, ворушилися так само мало, як і мертві.

О восьмій закінчилася реєстрація всіх, хто ще міг стояти. Стемніло, небо вкрилося сріблистими хмаринками. Верталися робочі команди. Аби етап могли зареєструвати, вони працювали додаткові кілька годин. Команда з розбирання завалів знову знайшла зброю. Уп’яте, завжди на тому самому місці. Цього разу там була і записка: «Ми думаємо про вас». Вони давно знали, що зброю для них ночами ховали робітники військового заводу.

– Поглянь на ту колотнечу, – прошепотів Вернер, – ми пройдемо.

Левінські притискав до ребер плаский згорток.

– Шкода, що в нас лише це. Маємо ще максимум два дні, коли розберемо всі завали, шансів знайти ще зброю більше не буде.

– Розійтися, – командував Вебер, – перекличка буде згодом.

– Прокляття, чого в нас нема з собою гармати? – бубонів Ґольдштайн. – Таке наше щастя!

Вони рушили до бараків.

– Новенькі, на дезінфекцію! – оголосив Вебер. – Тиф і короста нам тут ні до чого. Де старший зі складу?

Старший зголосився.

– Речі цих людей треба продезінфікувати і зневошивити, – наказав Вебер. – У нас достатньо змінного одягу?

– Слухаюсь, пане штурмфюрере. Чотири тижні тому прибуло дві тисячі комплектів.

– Точно. – Вебер згадав, що одяг прислали з Аушвіцу. В таборах смерті завжди було вдосталь речей для передання в інші табори. – Давайте, всіх новоприбулих на помивку.

Пролунала команда:

– Роздягтися! Всі митися! Одяг і білизну назад, особисті речі покласти перед собою!

Темними рядами прокотилася непевність. Наказ міг справді означати баню, а міг бути і передвісником смерті в газовій камері. У таборах смерті в газові камери під приводом помивки заводили голими. Там з головок душів ішла не вода, а смертельний газ.

– Що нам робити? – прошепотів в’язень Зульбахер своєму сусідові Розену. – Падати?

Вони роздягалися і знали, що їм знову за секунди треба ухвалити рішення, від якого вкотре залежатиме, житимуть вони чи ні. Табору вони не знали, якщо це був табір смерті з газовими камерами, краще було вдати непритомність. Тоді з’являвся невеликий шанс пожити довше, бо тих, хто лежав непритомний, забирали не одразу. Якщо пощастить, можна вижити; навіть у таборах смерті вбивали не всіх. А якщо це табір без газових камер, вдавати непритомність може бути небезпечно; непритомного тут можуть одразу ліквідувати як непотрібний елемент.

Розен поглянув на непритомних. Він помітив, що ніхто не намагався привести їх до тями. З цього зробив висновок, що, мабуть, усе ж ішлося не про газові камери, бо туди намагалися спровадити якомога більше людей.

– Ні, – прошепотів він, – ще ні…

Темні раніше ряди мерехтіли тепер брудно-білим. В’язні стояли голі, кожен з них був людиною, але вони про це майже забули. Всі з етапу