Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

хто свідомо не зробив і не хотів нічого, за що б заслуговував на таку долю. Це було не те відчуття, яке зараз мали в’язні. Це було щось зовсім інше. Воно не стосувалося окремих людей, не йшлося тут і про місто, чи навіть країну, чи націю; це було радше відчуття великої, безособової справедливості, яке з’явилося, коли розминалися колони. Чинилися неймовірні, нечувані злочини, майже перемогло вселенське зло; приписи людяності були зневажені й майже повністю знищені; закон життя обпльований, збичований і розстріляний; грабунок легалізувався, вбивство стало похвальним, терор перетворився на закон – а тут раптом, цієї миті, чотириста жертв свавілля відчули, що вже досить, що десь пролунав голос і маятник хитнувся назад. Вони відчували, що врятовано буде не лише країни і народи, врятується саме життя. Те, чому є багато імен, а найстаріше і найпростіше – Бог. А отже, і людина.

Біженці минули колону в’язнів. Здавалося, що на кілька хвилин біженці стали в’язнями, а в’язні – вільними. У хвості колони було два вози, запряжені сірими кіньми, доверху наладовані вантажем. Вздовж колони в’язнів туди-сюди нервово бігали есесівці, чатували на будь-який знак, прислухалися до кожного слова. Нічого не сталося. Колона мовчки марширувала далі, незабаром ноги знову зачовгали, повернулася втома, Ґольдштайн знову поклав руки на плечі Левінські й Вернера – але, незважаючи на це, коли визирнули чорно-червоні бар’єри перед входом у табір і залізні ворота зі старим прусським гаслом «Кожному своє», то напис, який роками був страхітливим знущанням, кожен в’язень побачив новими очима.

Коло вхідної брами чекав табірний оркестр. Лунав марш Фрідерікус Рекс, за оркестром стояли кілька есесівців і другий начальник табору. В’язні почали марширувати.

– Ноги вище! Рівняння направо!

Корчувальників іще не було.

– Струнко! Рахуйсь!

Левінські й Вернер спостерігали за другим начальником табору. Він похитувався в колінах і кричав:

– Особистий обшук! Перша група вперед!

Частини зброї, загорнуті в шмати, обережними рухами ковзнули назад, до рук Ґольдштайна. Левінські відчув, що по тілу раптом покотився піт.

Шарфюрер СС Ґюнтер Штайнбреннер стежив за всім, як сторожовий пес, і помітив якийсь рух. Він сипав навсібіч стусанами і продирався до Ґольдштайна. Вернер стиснув губи. Якщо речі не опинилися за той час у Мюнцера чи Ремме, всьому може прийти кінець.

Ґольдштайн впав іще до появи Штайнбреннера. Штайнбреннер вдарив його ногою в ребра.

– Вставай! Свиня смердюча!

Ґольдштайн спробував підвестися. Встав на коліна, випростався, застогнав, з рота у нього пішла піна, і він впав на землю. Штайнбреннер бачив сіре обличчя і закочені очі. Він іще раз копнув Ґольдштайна й розмірковував, чи не піднести йому до носа вогонь сірника, аби привести до тями. А тоді згадав, як нещодавно виставив себе на посміх перед товаришами, коли надавав ляпасів трупові, вдруге переживати щось подібне він не хотів. Вилаявся і відійшов.

– Що там? – знуджено спитав другий начальник табору в бригадного фюрера.

– Ці ж не з військового заводу?

– Ні, це лише команда, яка розбирає завали.

– Зрозуміло. А де ж ті, інші?

– Саме піднімаються на гору, – відповів обершарфюрер СС, який вів бригаду.

– Тоді добре. Звільняйте місце. Цих посмітюхів нема чого обшукувати. Давайте, геть звідси!

– Перша група назад, марш, марш! – командував обершарфюрер.

– Бригада, струнко! Ліворуч, марш!

Ґольдштайн підвівся на ноги, він хитався, але йому вдалося втриматися в групі.

– Викинув? – майже беззвучно спитав Вернер, коли голова Ґольдштайна з’явилася поруч з ним.

– Ні.

Вернерове обличчя розслабилося.

– Точно ні?

– Ні.

Вони рухалися далі. СС більше ними не цікавилося. За ними стояла колона з військового заводу, там відбувався докладний обшук.

– У кого? – спитав Вернер. – У Ремме?

– У мене.

Вони домарширували до плацу для переклички і вишикувались.

– А що б було, якби ти не зміг встати? – спитав Левінські. – Як би ми тоді могли непомітно забрати то в тебе?

– Я б встав.

– Чого ти такий впевнений?

Ґольдштайн всміхнувся.

– Я хотів стати актором.

– То ти все вдав?

– Не все. Кінцівку.

– І піну з рота?

– Це ж шкільні фокуси.

– Тобі таки треба було передати згорток далі, чого ти не передав?

– Я вже тобі раніше пояснював.

– Увага, – зашепотів Вернер, – СС іде.

Вони стали струнко.

11

Новий етап прибув по обіді. Горою дряпалися приблизно півтори тисячі осіб. Інвалідів серед них виявилося менше, ніж можна було очікувати. Тих, хто в довгій дорозі падав з ніг, просто пристрелювали на місці. Передача людей тривала досить довго. Есесівці, які етапували в’язнів, намагались упхати таборові й кілька десятків трупів, які вони забули списати. Але табірні бюрократи не втрачали пильності – хотіли бачити кожного в’язня зокрема, живого або мертвого, і приймали лише тих, які живими проходили крізь вхідні ворота. При цьому стався трафунок, який справив есесівцям неабияку приємність. Поки етап чекав коло воріт, з ніг попадала ще купка людей. Їхні товариші намагалися протягти немічних із собою, але есесівці скомандували «Бігом!» – і частину інвалідів довелося покинути на ласку долі.

На останніх двохстах метрах залишилися лежати приблизно дві дюжини нещасних. Вони хрипіли і стогнали, пищали, як поранені птахи, чи й просто перелякано дивилися, не в силі навіть крикнути. Вони знали, що їх чекає, якщо залишаться тут, бачили, як від пострілу в потилицю на етапі померли сотні їхніх товаришів. Есесівці відразу помітили кумедність ситуації.

– Лише погляньте, як вони прагнуть потрапити в концтабір! – крикнув Штайнбреннер.

– Швидше! Рухом! – кричали есесівці, які привели етап.

В’язні намагалися повзти.

– Черепашачі перегони! – не міг натішитися Штайнбреннер. – Я ставлю на лисого в центрі!

Лисий повз по блискучому асфальті із широко розставленими ногами й руками і скидався на стомлену жабу. Він минав іншого в’язня, в якого постійно підкошувались руки, той натужно спирався на них знову, але майже не просувався. Усі, хто повз, химерно витягали голови вперед – назустріч рятівним воротам – і водночас напружено вслуховувались, що діється позаду, чи не пролунають постріли.

– Давай, лисий, іще трохи!

Есесівці стали в стінку. Позаду зненацька пролунали два постріли. Стріляв один із шарфюрерів СС, які супроводжували етап. Задоволено посміхаючись, запхав револьвер у кобуру. Стріляв у повітря.

Але в’язнів через ці постріли охопив смертельний жах. Вони вирішили, що двох останніх застрелили. З переляку просувалися вперед іще повільніше. Один залишився лежати, він розкинув руки і стиснув долоні. Його губи тремтіли, на чолі виступили великі краплі поту. Інший тихо і приречено ліг на землю, обличчям у долоні. Він ліг вмирати й більше не ворушився.

– Ще шістдесят секунд, – кричав Штайнбреннер, – хвилина! Ворота до раю зачиняться за одну хвилину! Хто не потрапить всередину, залишиться