Еріх Марія Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

знайдуть зброю в хаосі руйнувань. Ці знахідки були причиною значно більшої, ніж звичайно, кількості добровольців. Усе це були надійні люди.

В’язні минали обнесений колючим дротом луг. Впритул до огорожі підійшли дві рябі корови. Одна мукала, погідні очі блищали. Але майже ніхто з в’язнів не дивився в їхній бік – це лише посилювало нестерпне відчуття голоду.

– Як гадаєш, вони обшукуватимуть нас увечері?

– Чого б це? Вчора ж не обшукували. Наша команда не наближалася до військового заводу, обшукують зазвичай лише тих, хто працює там.

– Хтозна, як воно буде. Якщо нам доведеться все викинути… – Вернер дивився в небо, у синій блакиті грали рожево-золоті барви. – Поки ми прийдемо, вже стемніє. Побачимо, що діятиметься. Ти добре замотав набої?

– Так, у шмату.

– Добре, коли що, передай їх назад, Ґольдштайну, а той передасть Мюнцеру. А Мюнцер – Ремме. Хтось із них викине згорток. Якщо не пощастить і СС буде зусібіч, то кидай їх у разі потреби не вбік, а в центр групи. Тоді вони не зловлять нікого конкретного. Сподіваюся, одночасно з нами прийде команда корчування лісу. Там про справу знають Мюллер і Людвіґ. При вході їхня група, якщо нас обшукуватимуть, неправильно зрозуміє команду, наблизиться до нас і підбере речі.

Дорога робила закрут і довгою прямою знову наближалася до міста. Обабіч прилаштувалися дачі з дерев’яними будиночками, там працювали люди. Лише дехто кидав на в’язнів швидкий погляд, їх уже знали. Із садків долинав запах свіжоскопаної землі, піяв півень. На узбіччі були дорожні знаки: «Обережно, поворот» і «До Гольцфельде 27 км».

– А що це там? – раптом спитав Вернер. – Невже команда корчувальників?

Попереду виднілася темна маса людей. Вони були так далеко, що годі було розібрати, хто це.

– Може бути, – сказав Левінські. – Щось вони рано, можливо, ми їх наздоженемо.

Він обернувся, за ними похитувався Ґольдштайн. Він волочився, спираючись руками на плечі двох чоловіків.

– Ходіть, – звернувся Левінські до обох, хто його ніс, – ми вас замінимо, а тоді, перед табором, його знову візьмете ви.

Він підхопив Ґольдштайна з одного боку, з іншого взявся Вернер.

– Кляте серце, – важко дихаючи, промовив Ґольдштайн, – сорок років, а серце нікудишнє, який ідіотизм.

– Чого ти взагалі пішов? – спитав Левінські. – Тебе ж могли відправити до взуттєвиків.

– Та хотів глянути, як воно поза межами табору. Свіже повітря. Це була помилка.

Сіре обличчя Ґольдштайна насилу всміхнулося.

– Ти відпочинь, – сказав Вернер. – Можеш спокійно висіти на наших плечах, ми тебе понесемо.

Небо втратило блиск і зблідло, з пагорбів поповзли сині тіні.

– Слухайте, – зашепотів Ґольдштайн, – запхайте все, що маєте, в мої речі. Якщо вони влаштують обшук, то перевірятимуть вас і, можливо, ноші. Але нас, хиляків, вони не обшукуватимуть, ми просто немічний непотріб, нас пропустять так.

– Якщо буде обшук, перевірятимуть усіх, – відказав Вернер.

– Ні, нас, дохляків, – ні. Дорогою додалося ще кілька, сховайте речі під мою сорочку.

Вернер обмінявся поглядом з Левінські.

– Ґольдштайн, сподіваймося на краще, якось пройдемо.

– Ні, давайте все мені.

Левінські й Вернер не відповіли.

– Мені вже байдуже, чи мене схоплять, а вам є сенс боротися. І це не самопожертва чи пихатість, – сказав Ґольдштайн з кривою посмішкою, – це просто розумніше, я і так уже недовго протягну.

– Побачимо, – відповів Вернер, – нам іще майже годину йти. Перед табором повернешся у свій ряд, якщо буде якийсь рух, ми віддамо тобі набутки. А ти передаси їх Мюнцеру. Мюнцеру, зрозумів?

– Так.

Повз них на ровері проїздила груба жінка в окулярах, з картонною коробкою на кермі. Вона дивилася вбік, аби не бачити в’язнів. Левінські підвів погляд і почав вдивлятися вперед.

– Слухайте, – почав він, – те, що попереду, це не корчувальники.

Чорна маса наближалася до них. Вони її не наздоганяли, маса сунула їм назустріч. Могли вже роздивитись купу людей, які йшли врозсип, а не рівною колоною.

– Новенькі, – спитав хтось із задніх у Левінські, – чи етапування?

– Ні. Там немає СС, і вони йдуть не в напрямку табору. Це цивільні.

– Цивільні?

– Ти ж сам бачиш. Вони в капелюхах. Там жінки й діти. Багато дітей.

Колона в’язнів і велика група людей швидко наближалися, тепер цивільних було добре видно.

– Праворуч! – кричали есесівці. – Швидко праворуч! У рів, зовнішній ряд праворуч. Негайно!

Есесівці бігали вздовж колони в’язнів.

– Праворуч! Швидко праворуч! Звільнити ліву частину дороги. Хто шарпнеться вбік, буде застрелений!

– Це ті, хто втратив житло після бомбардувань, – тихо і рішуче сказав Вернер, – це містяни, біженці.

– Біженці?

– Біженці, – повторив Вернер.

– Думаю, ти правий. – Левінські примружив очі. – Це справді біженці. Але цього разу німецькі біженці!

Шепіт миттю розніс це слово по всій колоні. Біженці! Німецькі біженці! Des réfugiés allemands! Це здавалося неймовірним, але було правдою: після багаторічних перемог у всій Європі, після того як німці обернули тисячі людей на біженців, вони самі змушені ставати втікачами на власній землі. Жінки, діти і літні чоловіки. Несли пакети, торби й валізи. Дехто віз свої пожитки на невеличких візочках. Безладна, похмура хода.

Групи наблизились одна до одної впритул. Раптом стало дуже тихо, чулося лише човгання ніг сільською дорогою. І хоча ніхто не промовив жодного слова, колона в’язнів почала змінюватись. Вони не обмінювались навіть поглядами, але здавалося, що смертельно стомлені, виснажені, змордовані голодом чоловіки почули чийсь беззвучний наказ, що якась іскра запалила їхню кров, розбудила їхній мозок, заспокоїла нерви і додала сили м’язам. Колона, яка щойно ледве пленталася, почала марширувати. Ноги піднімалися, голови підводилися, обличчя посуворішали, а в очах з’явилося життя.

– Відпустіть мене, – мовив Ґольдштайн.

– Маячня!

– Відпустіть! Поки ті не пройдуть!

Його відпустили. Він похитнувся, зціпив зуби й опанував себе. Левінські й Вернер затисли його між своїми плечима, але тримати вже не мусили. Він ішов, міцно затиснутий між ними, із закинутою назад головою, важко і голосно дихав, але йшов самостійно.

Шпортання в’язнів перейшло на рівномірний крок. Марширували й іноземці: французи, бельгійці і невеличка група поляків.

Колони порівнялися. Німці рухалися до навколишніх сіл. Залізничного сполучення не було, вокзал лежав у руїнах. Тому їм доводилось іти пішки. Ходою керували кілька цивільних з пов’язками штурмовиків НСДАП. Жінки були потомлені, діти плакали, чоловіки дивилися вперед порожніми очима.

– Ми так втікали з Варшави, – прошепотів якийсь поляк за спиною Левінські.

– А ми з Льєжа, – додав бельгієць.

– А ми з Парижа.

– В нас було гірше. Значно гірше. Нас гнали інакше.

Відчуття реваншу в них майже не було. І ненависті. Жінки і діти всюди однакові, а доля значно частіше карає невинних, ніж винних. У цій стомленій масі точно були ті,